Кілька тижнів тому з піною у рота відстоюючи ідею локдауну вихідного дня міністр Степанов заявляв, що Україна — на війні. На війні з коронавірусом. Так само палко виступав в ефірах ток-шоу пан Радуцький.
Тепер, по завершенні цієї затії зрозуміло, що продовжувати її ніхто не буде, що окрім шкоди малому бізнесу інших вагомих результатів немає. Але ж ми на війні, це правда. А що буває з командирами, які свідомо, не слухаючи нічиєї думки, виходячи виключно з власного самодурства віддають накази, які наносять шкоду не ворогу, а власному війську? Як мінімум, це варто розслідування.
Україна ж не поле для експериментів Степанова, чи навіть Зеленського. Точного алгоритму протидії вірусу ні у кого немає, але більш-менш апробовані моделі існують, і до них точно не належить тупа заборона роботи магазинів, кінотеатрів і кафе по суботах та неділях!
Також на війні недопустима невизначеність. От вже кілька днів щодо повного локдауну ми чуємо, що він чи буде чи ні, оголошуються якісь дати, які потім спростовуються. Так наступати чи окопуватися? Віддайте чіткий наказ.
Не здивуюся якщо причиною цієї нерішучості є банальне небажання ні кого у владі брати на себе відповідальність за непопулярний крок. Ніхто цього не хоче. І Зеленському немає на кого перекласти цю відповідальність, якої він теж постійно уникає.
І ще трохи про війну з коронавірусом. Ще десь півроку тому на вимогу Європейської Солідарності було скликано позачергову сесію Ради для розгляду закону щодо підтримки лікарів, які щодня інфікуються сотнями. Оскільки у нас монобільшість, слуги ухвалили його в обрізаному вигляді, «оптимізувавши» витрати. Але і за цією редакцією закону передбачені виплати родинам померлих медиків, як і у випадку загиблих на фронті.
Втім, соціальні служби на місцях подекуди їх блокують, і навіть судяться з родичами медперсоналу вимагаючи довести, що зараження відбулося в межах лікарні.
Хтось, можливо і на війні, а хтось, насправді, сидить на бабках, і труситься за власний рейтинг.