Дивлячись на Білорусь, мимоволі окунаєшся в українську реальність. І вона виглядає не те, щоб зовсім песимістичною, але вимагає звільнення від ейфорії і тверезої оцінки.
Приміром, Лукашенко вдається вже до зовсім кондових пропагандистських прийомів, запускаючи тему «загрози НАТО», зовнішнього втручання та перекидання військ на західний кордон.
Але ж в Україні такого стилю, а дуже часто і змісту пропаганда є звичним явищем упродовж цілого року, і набиратиме обертів. І мова не про якогось поодинокого Добкіна, а про цілу медійну машину Медведчука, про «соросят», про «зовнішнє управління», і про якісь зовсім безумні фейки про опозицію у виконанні обслуги Коломойського.
Якщо вже на державному білоруському телеканалі відбувається страйк, то на "1+1" все всіх влаштовує.
А впереддень масових акцій до дня Незалежності вже запускаються фейки про «державний переворот», який готує Порошенко.
Та що там говорити, якщо на центральних українських телеканалах всерйоз обговорювали плівки Деркача і заяви Жванії.
То виходить, що Україна сьогодні більше поглинена російським впливом, ніж наші сусіди.
У нас міністром культури працює людина, яка була керівником телеканалу, на якому запускали відому брехню щодо братовбивства.
Словом, саме час згадати приказку про бревно у власному оці.
Бо поки Білорусь, що б не стояло за цими протестами, прокидається, ми ризикуємо остаточно розвернутись у протилежному напрямку.
Що було б абсолютним історичним парадоксом.
І білоруські події, принаймні, дають привід українцям вимагати від олігархічних медіа дотримання стандартів, а від влади — припинення продукування фейків та кримінальних справ щодо опонентів.