Випала нагода натрапити в мережі на свіжий випуск програми одного з телеканалів, в якій у ролі експерта та коментатора виступає Андрій Портнов.

В принципі, все що він каже — передбачуване, і навіть довільна перемотка ролику зупинялась саме на словах «Порошенко, Порошенко» через частоту згадування прізвища п'ятого президента. Руки рефлекторно аж потягнулись за серветкою, щоб стерти слину, яка вже проступала крізь монітор.

Втім, один пасаж у виконанні Портнова звернув на себе окрему увагу.

Коментуючи переговори в Парижі він наголосив, що у Зеленського був дуже малий люфт для поступок Росії. А сам цей короткий ланцюжок, який хоча б публічно змушував Зеленського триматись в межах пристойності — ніщо інше, як наслідок попереджувальних акцій у Києві, під час яких йшлося про «червоні лінії».

Звичайно, на думку юриста-журналіста цей опір капітуляції треба швидко і жорстко придушити. І тільки це, мовляв, у подальшому розв'яже Зеленському руки для імплементації усіх домовленостей з Кремлем.

Це визнання. Визнання і підтвердження того простого факту, що на сьогодні лише вулиця, якщо не брати в розрахунок парламентську трибуну опозиційних політиків, залишилась єдиним дієвим запобіжником проти «зливу» української державності.

Акції, які відбулися, довели свою ефективність. Портнову тут не можна не вірити. Громадська та інформаційна активність — теж.

Не можна не вірити йому і у тому, що спокуса чинити силовий та інформаційний вплив на організаторів та учасників протестів буде величезною.

Але вірити Портнову можемо і будемо ми. Зеленському ж варто озирнутися у минуле, щоб побачити життєву траєкторію політиків, яким цей пан вже радив і поруч з якими знаходився, — Тимошенко і Януковича.

Там вибір невеликий — тюрма, або Ростов.