Для політики, яка впроваджується зараз руками Єрмака-Зеленського, Ахметова, Пінчука, Коломойського, ОПЗЖ є усталений політологічний термін, який звучить як «фінляндизація».
Кінцевою її метою є зробити так, щоб Україна, зберігаючи формальну незалежність, не лише не становила жодної загрози російським інтересам, але й, зберігаючи стосунки з Європою, рухалася все ж у форватері Кремля. Задовольняючи економічні апетити Росії, дотримуючись позаблокового статусу, та якоїсь розмитої ідентичності.
Фінляндія приміром у рамках цієї політики після війни відмовилася від американської допомоги у рамках плану Маршала, не вступала ні до НАТО ні до ЄС, усі ключові призначення були лояльними до Москви, а з бібліотек навіть вилучалися «антирадянські» книжки. Фінляндія вступила до ЄС лише у 1995 році.
І, так, це робила країна, яка кількома роками раніше чинила відчайдушний опір радянській агресії.
В статтях в українській пресі, які були опубліковані ще у 2014 році справедливо вказувалося, що застосування цієї моделі в Україні, якщо його розглядати навіть теоретично, має очевидні труднощі. В першу чергу це — агресивна політика Росії та імперські амбіції Путіна.
В цілому, якщо говорити про зовнішньополітичні поступки в обмін на збереження самої держави та внутрішньополітичної свободи, то це теж в Україні не спрацює. Точніше, Україна на відміну від Фінляндії, перестане бути Україною за змістом. Бо для нас це означатиме тотальну русифікацію і призначення росіян на важливі посади, як це було при Януковичу, чи у Білорусі.
Серед українських політичних сил є лише одна, яка чітко артикулює європейський та євроатлантичний вектор. І сьогодні, саме в контексті цієї політики «фінляндизації», більш зрозумілою стає важливість внесення до Конституції змін, якими закріплено намір України вступити до НАТО та ЄС.
Крім партії Порошенка, мова зрозуміло про неї, інші політичні сили з числа так званих проєвропейських, фактично не займаються міжнародною політикою, часто експлуатуючи вже затерті антикорупційні або соціально-популістичні тези.
Питання не просто у політичних симпатіях чи антипатіях. Зараз очевидно, наскільки тісно пов'язані європейський вектор та антикорупційна боротьба, добробут, або корупція та проросійський вектор. Красномовним тут є історія з Татаровим, і з його, і не тільки його, заявами про «зовнішнє управління». Корупцію в Україну несе «русский мир». Інтегруючись в європейські структури ми збільшуємо шанси отримати і безпеку, і економічне зростання, і нормальні державні інститути, і збереження власної культури.
Фінляндизація для України означатиме бідну, залежну від Росії Малоросію. Але саме цю модель де факто реалізує чинна влада.