Воістину, безкінечно можна спостерігати за тим, як тече вода, горить вогонь, і за тим, як Росії повертається те, що вона сама робила по відношенню до України.
Першим таким дзвіночком стали протести у Хабаровську, з якими типологічно схожі і події у Білорусі, яку теж можна брати до уваги як ключового сателіта Москви.
Росія створювала «народні республіки», та сама зіткнулася з цим, цього разу не штучним, а реальним явищем, коли центральна влада де факто втратила суспільно-політичну легітимність. І навіть спеціально введений російськими пропагандистами термін «киевские власти» віддзеркалює справжніми, історично обумовленими антимосковськими гаслами.
Ще одне дзеркало — ситуація довкола Нагірного Карабаху. Росія тривалий час по суті використовувала один і той самий прийом, демонструючи, що не боїться війни, що готова не рахуватися із жертвами заради досягнення цілей, на відміну від «м'якотілого» Заходу. Який не хотів прямого конфлікту через Україну,а раніше — Грузію, і тому обмежувався вмовляннями, санкціями і постачанням зброї та інших компонентів для української армії.
Тепер Кремль сам «сидит на жопе ровно» в той час, коли Азербайджан атакує його союзника, а Туреччина прямо погрожує Вірменії. Тепер Баку та Анкара демонструють те, що не бояться нічого, що розуміють нерішучість Росії, показують, хто є справжнім господарем в регіоні. З усього очевидно, що якщо у них вийде відвоювати Карабах, Москва це проковтне. Та й зараз там обмежуються лише негласною підтримкою армії і невиразними дипломатичними кроками.
Заяви Ердогана різки і нахабні, він фактично хоче диктувати умови форпосту Кремля на Кавказі — Вірменії. Це куди серйозніше, ніж пам'ятні «трактористи з шахтарями» на Донбасі. Путін мовчить, принаймні до сьогоднішнього дня. І це дуже схоже на поведінку Заходу під час захоплення Криму.
Росія в ступорі.