Останнім часом представники влади значно менше говорять про успіхи так званого перемир'я. Що природно, адже ми на жаль знову мали втрати, але думається причина не тільки і не стільки в цьому.
Основна причина мовчанки — остаточне усвідомлення, що зустрічі з Путіним, заради якої ЗСУ зв'язали по руках, не буде. Що Росію не цікавить не лише Нормандський формат, але й обмін полоненими. Що її умови для того, щоб все це відбулося, настільки зухвалі і неприйнятні, що не можуть бути виконані. Точніше виконати їх не дає внутрішній український спротив.
І Зеленський Путіна як переговорник теж не цікавить. Навіть по скайпу, навіть з бункера, і навіть голубиною поштою. І навіть вмовляння Богдана не допомогли.
Тобто, Росія начебто й не актуалізує інші сценарії, але й переговори у Мінську перетворилися на якусь карусель — коло за колом, одне й те саме, без результату.
Звертає на себе увагу і той факт, що вже як кілька місяців ми не чули нічого від Путіна про Україну. Хіба що його прес-секретар Пєсков заявляв, що українці й росіяни вже не один народ, але «родственные». Ну і свіже — про небажання інтегрувати ОРДЛО до складу РФ або якось їх визнавати.
Тобто, ситуація патова. Для всіх учасників, хоча Зеленський цю партію грає не в шахи, а у піддавки.
Натомість в США — перехідний період, і вони можуть вступити у гру з новою силою. Цікаве і те, чому у Путіна закінчилися ходи.
І критики нинішнього російського режиму, і навіть його затяті адепти відзначають слабкість позицій Кремля на пострадянському просторі. Чи це даються взнаки проблеми зі здоров'ям Путіна, чи розуміння слабкості економіки та побоювання соціальної кризи, що посилюється пандемією, чи стратегічне відставання від інших міжнародних гравців, як Китай, але таке враження, що Росія вийшла на плато своїх можливостей.
Якщо додатково їх, ці можливості, для неї з власної ініціативи не створюватиме українська влада.
Втім, поведінка Зеленського, його надія на домовленості з агрессором, була хоча й небезпечною для країни, але й такою ж безглуздою, як карантин вихідного дня.
Так зване перемир'я хоча й зменшило інтенсивність вогню, не принесло і не могло принести інших результатів, крім загрози деморалізації армії.
І в принципі незрозуміло, що тепер з усім цим робитиме влада, яка подібна до поширеного персонажа, якого називають «ініціативний дурачок». Бо ніякої іншої стратегії, ніж договорняки, вони вибудувати апріорі не вміють, і водночас знищили свою репутацію всюди, де навіть гіпотетично можна було знайти порозуміння — і на Заході, і в очах тих же росіян, і, зрозуміло, всередині держави.