Дивовижно, наскільки літературні твори можуть перегукуватись з реальністю. Ще більш дивовижно, якщо між їхнім написанням і відтворенням у дійсності проходить 200 років.
У німецького класика Ернста Теодора Амадея Гофмана є прекрасний твір-казка «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер», який побачив світ у 1819 році.
У ній йдеться про потворного карлика, над яким зжалілася фея, і наділила його такими властивостями, що чужі досягнення люди приписували саме йому. Абсолютну нездару суспільство сприймало за якогось генія.
«Головна думка казки втілена у феномені Цахеса. Суть його в тім, що деякі люди можуть привласнювати чужу працю, таланти, заслуги та ще й здаватися не тими, ким вони є насправді» — резюмує Вікі.
Ідея твору у засудженні «засліпленого суспільства, що втратило ціннісні орієнтири, яке не тільки приймає, а ще й у якомусь патологічному самозабутті творить собі кумира».
Цахес отримав чудесний дар привертати до себе людей. Хто б у його присутності не казав витончено, дотепно, емоційно, все приписувалося маленькій потворі. Якщо ж Циннобер мерзенно нявчить, веде себе як тварина, обвинувачують когось іншого. І лише обрані зберігали властивості не вестися на ці маніпуляції.
З часом чари зникли. Характерними є слова феї: «Бідний Цахесе! Пасинку природи! Я бажала тобі добра! Можливо, я помилялася, думаючи, що чудесний зовнішній хист, яким я тебе обдарувала, осяє благотворним променем твою душу і збудить внутрішній голос, що скаже тобі: „Ти не той, за кого тебе вважають, тож намагайся зрівнятися з людиною, на чиїх крилах ти, безкрила каліко, підносишся!“ Але ніякий внутрішній голос у тобі не прокинувся. Твій зашкарублий, мертвий дух не зміг піднестися, ти не позбувся своєї дурості, брутальності, невихованості. Ах, якби ти залишився тільки маленьким нікчемою, невеличким, неотесаним невігласом, ти уникнув би ганебної смерті!».
А казку можна і перечитати. Принаймні у мене очевидні паралелі виникли ще навесні минулого року, після президентських виборів.
Я коли читаю про" велике будівництво" Зеленського, спостерігаю за його зневажливим ставленням навіть до своїх однопартійців, не кажучи вже про опонентів, починаю трохи завмирати від того, якими точними бувають здавалося б казкові літературні персонажі, і як вони "оживають".