Ми справедливо обурюємося жартами «кварталу» над Україною та українцями, та це є свідченням не лише їхньої ницості, але й нашої слабкості.

Протягом тривалого часу, і дотепер, в Україні переважав тренд на моральну підтримку здобутків, які стосувалися національного відродження, і особливо, зі зрозумілих причин, у гуманітарній сфері — історії, кіно, літературі тощо.

Підемо на нову стрічку, підтримаємо гривнею, бо вона українська. Купуємо щось, бо воно теж наше.

Принцип «свій до свого по своє» залишається актуальним, але все ж очевидно, що цей постколоніальний синдром відчутно затягнувся. Ми носимося з власними історичними травмами, власними невеликими успіхами, і тим самим стаємо зручною мішенню для кпинів з боку тих, кому не лише національні, але й загальнолюдські цінності є чужими.

Найкращий спосіб перемогти дурня — не звертати на нього увагу і не вступати з ним у дискусію. Щоб отримати відчуття національної успішності потрібно не лише перестати зважати на ідіотів в телевізорі, але й вийти у своїх орієнтирах за межі національного проекту.

Насправді, будь що українське матиме цінність тоді, коли воно стане цікаве людству як такому. Хуторянство, захоплення «своїм», ще ніколи не прокладало дороги до перемог.

Українським IT-шникам не потрібно нікому нічого доводити і на когось ображатись. Вони успішні глобально, незалежні, і можуть дивитись на будь які спроби їх зачепити лише з висоти свого благополуччя.

В гуманітарній галузі має панувати саме така ідея. Проекти мають створюватись і реалізовуватись з огляду на глобальний ринок, бути зрозумілими всім — від китайського селянина до африканського зулуса.

Тоді жодні убогі жарти випадкових людей будуть не страшні. Бо це означатиме, що ми цей рівень просто переросли.