В Україні проблема не у тому, що у нас як у країни мало грошей, недосконалі закони тощо. Проблема у тому, що у нас багато блядів.
Коли Тимошенко, яка оголосила про перехід в опозицію, вперше за 5 років голосує за бюджет і закликає Зеленського очолити «штаб» по боротьбі з коронавірусом, жодним чином не ставлячи під сумнів і не критикуючи провали цих «майстрів спорту» — це блядство.
Коли Лещенко вилизує Зеленському закривши очі на все, що відбувається з країною — це блядство.
Коли якийсь «слуга» в ефірі називає Пороха маніпулятором перед цим похваливши «успіхи» перемир'я на тлі поранених, загиблих і зафіксованих ОБСЄ 2000 обстрілів — це блядство.
Коли Дубинський, чорний піарник антимайдану, блокує голосування з антикорупційного законодавства, що дозволило б вийти зі штучно створеної кризи — це блядство.
І так можна продовжувати довго.
Бо блядство — це не про стать, і не про кількість. Це коли брехати всім, і в першу чергу собі стає нормою.
Чому ми живемо не так, як в Англії або Норвегії? Та тому що українська політика схожа на панель.
І не лише вона, бо знайти відмінність між політиком, який приймає будь-яку позу і «нарідом», готовим торгонути голосом в обмін на продуктовий набір або безкоштовний концерт, складно.
Неписані правила завжди важливіші за ті, що написані навіть найкращим законодавцем. Саме у них запорука успіху багатьох інших держав.
В Україні на її нинішньому етапі розвитку вони майже відсутні у публічній площині. І принаймні, ми маємо право перестати сприймати цей блядський, за поодинокими виключеннями, процес як справжню політику.
Не те бляди,
что хлеба ради
спереди и сзади
дают нам ебти,
Бог их прости!
А те бляди — лгущие,
деньги сосущие,
ебать не дающие -
вот бляди сущие,
мать их ети!
В. Маяковский
