Що звертає на себе увагу в контексті білоруської ситуації, так це тональність російських пропагандистів.
Мітинги, зокрема вчорашнє рекордне зібрання противників Лукашенка у Мінську, не викликало у них реакції, бодай чимось схожої на реакцію на Майдан і протести в Україні. І навіть на протести у Хабаровську. Навпаки — це скоріше дружелюбний тон. Втім, і щодо Лукашенка немає ярих нападок навіть на тлі затримання «вагнерівців». Складається враження, що Росія займає вичікувальну позицію, але є кілька «але».
Конспірологи стверджують, що нинішні білоруські опозиціонери підтримуються Москвою. З Лукашенком також до останнього йшли торги щодо інтеграційних проектів. Незрозумілою є роль цієї групи російських найманців, яких затримали білоруські силовики. Втім, і тут можна скласти пазли якщо припустити, що Кремль одночасно грає і за чорних і за білих, а загін професійних вбивць, що летів транзитом через Мінськ і чомусь вирішив затриматись, був потрібен для впливу на ситуацію в залежності від її розгортання. Своєрідний джокер.
Тобто, формально зберігаючи нейтралітет, негласно Росія підтримує одну зі сторін або в той чи інший спосіб — обидві. І завжди готова зіграти на загострення. Як і під час конфлікту навколо Нагорного Карабаху, як і під час агресії проти України Росія прагне головного — послаблення своїх сусідів, створення конфліктів, хаосу, дестабілізації з метою досягнення своїх імперських цілей.
Все це до того, що ситуація у сусідній країні і навколо неї не є лінійною, вона багатогранна. І звичайно стратегічно симпатії на боці білорусів, які прагнуть змін.
Не була лінійною ситуація і в Україні у період з 2014 по 2019 роки. І саме спрощення її сприйняття, прагнення простих висновків і рішень і призвело до реваншу.