Науковці вже порівняно досить давно поряд із термінами «національний патріотизм» та «національна самоідентифікація» використовують поняття «регіональний (територіальний) патріотизм» та «регіональна (територіальна) самоідентифікація».

В той час, коли з національним патріотизмом все зрозуміло (любов до своєї країни, свого народу, своєї держави, готовність пожертвувати своїми інтересами заради неї), то з патріотизмом територіальним не все так просто, як здавалося б на перший погляд. З одного боку все досить елементарно – територіальний патріотизм є любов'ю до свого міста (своєї території), проте водночас не завжди присутнє усвідомлення того, що твоя територія є частиною території більшої, що місто є частиною держави. То чи можливий патріотизм регіональний без патріотизму національного?

В далекому 2012 році соціологічна група «Рейтинг» провела цікаве дослідження, присвячене патріотизму. Так, згідно із даними опитування мешканці Півдня України себе як громадян України ідентифікували лише 42%, натомість на питання «Хто ти є?» відповідь «Житель свого регіону» дали 31% опитуваних (для порівняння Захід України – як громадянин України себе ідентифікували 75% респондентів). Чи є це дивним?

Проблемність в ідентифікації себе як частини етносу мешканців Південної України (зокрема й Одеси) має історичне пояснення. Територія так званої «Новоросії» ще зовсім недавно, у 19 столітті, була регіоном «нового освоєння», а нечисленне населення краю внаслідок несприятливих для життя умов (татарські набіги, війни) було схильне до переміщень, чим справно й користалася Росія.

Українська автентичність (не дивлячись на досить солідну присутність на цих територіях українського етносу), глибоких коренів тут не мала, а правляча еліта СРСР вклала немало сил на те, щоб і її залишки замістити безнаціональною «радянською самоідентифікацією». Як наслідок – значна кількість населення Півдня України ще й досі сприймає себе як «советского человека», а відсутність у самосвідомості сприйняття української національної ідеї компенсується «радянщиною» та надлишковим територіальним патріотизмом.

Не є дивним, що подібною особливістю вже на етапі сучасного державотворення намагалися скористатися як політики Кремля, так і деякі українські можновладці з проросійським вектором ведення політики. Вони й створили той ідеальний для себе образ «одесита» й всі інші, навіть якщо вони були уродженцями Одеси, які не підпадали під ці риси, вже одеситами не були.

Отже, справжній одесит послуговується виключно російською мовою. Одесит «думает на языке Пушкина», спілкується «языком Лермонтова» й за рідну вважає мову Буніна.

Про це свідчить як політична реклама, так і плакати мітингувальників на різноманітних політичних заходах, які мали місце до подій весни 2014 року.

Одесит проти фашизму, уособленням якого є Степан Бандера, Роман Шухевич та інші діячі українського визвольного руху.

Натомість одесит всіляко шанує дідів, котрі воювали на чолі з Великим маршалом перемоги Жуковим.

Одесит щиро вірить в тезу, що Одеса це «многонациональный русский город». Справжній одесит є толерантним стосовно інших національностей (інших, бо одесит це окрема національність) й мов, окрім української.

Адже всі знають, що українська мова це мова «понаехавших западенцев», які в Одесу нічого крім розрухи й безладу не несуть.

Смішно? Зовсім ні. Подібний образ норми поведінки одесита створювався роками й підтримувався як ЗМІ, так і політиками. На сьогоднішній день нинішні керманичі міста цілком свідомо апелюють до свого електорату саме як до одеситів, до того ж створюючи одеситам своєрідну опозицію – «понаехавшие». Таким чином підтримується теза певної автономності Одеси, коли представники інших міст України з проукраїнським світоглядом сприймаються як щось чужорідне.

Показовим є й той факт, що ні цього року, ні минулого на урочистостях з нагоди святкування Дня міста на Думській площі поряд з прапором міста державний стяг не підіймався, що також досить яскраво підкреслює «окремішність» Одеси від України.

Проросійско налаштовані громадяни в Одесі вже досить довгий час намагаються приховати ідею сепаратизму під маскою містечкового патріотизму – безмежної любові до Одеси. Під час так званої «російської весни» у 2014 році в Одесі прихильники ідей Кремля поряд з георгіївською стрічкою використовували й кольори прапору міста (і сьогодні на акціях представників «того» табору можна відрізнити за червоно-жовтою-білою стрічечкою), від імені одеситів закликали містян ставати на захист Одеси від «Київської хунти», у своїх зверненнях до влади використовували заклики від імені одеситів. Таким чином виробився певний стереотип, що одесити це ті, хто підтримують ідеї рускава міра, відповідно проукраїнсько налаштовані громадяни одеситами бути не можуть.

Минуло майже 4 роки від подій Революції гідності, четвертий рік точиться війна з Росією, а місцева влада в Одесі досі за інерцією продовжує впроваджувати ідеологію «одесизму», створену ще за радянських часів. Ідеологію антиукраїнську за своєю формою й шовіністичну за своїм змістом.

Ідеологію, подібна до якої призвела до війни на Сході Україи (всі пам'ятають «Донбас кормит всю Украину», знову ж таки опозиція «своє – чуже»). І чи зупинимо ми цю ідеологію залежить лише від нас.