Невеличка преамбула. Головним натхненником цього тексту з одного боку були представники нашого триклятого сусіда, які кидалися в нас словом «хунта» з 2014го року, що було лютим маразмом як мінімум термінологічно. З іншого боку – представники українських мас-медіа, які живуть виборами, які в свою чергу мають відбутись «одразу після війни» і відповідно люблять запхати в соцопитування тих чи інших українських військовослужбовців, або, в свою чергу, приписати їм свої очікування. Саме тому в мене всерйоз виникла думка – а наскільки значною була армія і окремі її діячі як безпосередньо політичні діячі протягом останньої епохи і наскільки ми взагалі близькі були до класичної картини коли Головний Військовий красиво збирає усю владу в свої руки і проголошує себе Каудильйо. Отож почнемо.

Почну з 1920х. Назвемо це «неповноцінною репрезентацією». Бо з одного боку повноцінної інституційної армії як такої в срср ще нема, але її активно створюють. Перша Конна, Будьоний, Ворошилов. З іншого боку – профільним наркомом з військових і морських справ був Лев Троцький, хоч він і сприймається як політик а не військовий. І внутрішньопартійну боротьбу він програв – спочатку був усунутий з посад, потім видворення з срср , позбавлення громадянства і врешті-решт льодоруб в голову у Мексиці від Рамона Меркадера. Його наступник на посаді наркома Фрунзе теж надовго не затримався і помер на операційному столі, що лишало багато запитань. Подальша генерація вищого командування повністю підтримувала лінію Сталіна. Мінус.

Ідемо далі.1937й рік. Репресії, розстріляний Тухачевський, ув'язнений Рокосовський, взагалі з перших 5 маршалів радянського союзу 2 розстріляно, ще 1 помирає у в'язниці, не дочекавшись суду. Вищезгадані Будьоний і Ворошилов виживають, але доволі показово – за непідтвердженими чутками відбивши спроби особистого арешту (поширена версія про те що Будьоний відстрілювався від НКВДшників коли ті прийшли за ним, а Ворошилов з шашкою кинувся на них же, коли прийшли по його дружину), тим не менш лишились слухняними виконавцями, що згодом відбилося у під час Другої світової, коли в значній мірі через їх вже застаріле військове мислення армія зазнала втрат від Вермахту. Так само мінус.

Друга світова і повоєнні роки. Армія і воєначальники переживають величезний репутаційний підйом, Сталін усвідомлює, що генералітет може бути загрозою його особистій владі. Жуков Маршал Перемоги. Тим не менш, на цей раз військових «легенько» усувають шляхом дискредитації. «Трофейна справа», гебісти роблять своє. Жуков в опалі, звинувачення в «бонапартизмі». Булганін (більш політична фігура ніж військова) в подальшому на 2 роки стає міністром оборони. Теж мінус.

Усунення Берії. Отут перший раз армія бере реванш, але є нюанси. В альянсі з вищим політичним керівництвом саме армійські генерали арештовують Берію. Дивізія Дзержинського оточена танками, армійці хотіли крові за 1937й. Тут знову вигулькує Жуков, і на знак підтримки отримує політичну посаду члена Президіуму ЦК КПРС і пост міністра оборони. Фактично якщо до цього політики йшли у військо на керівні ролі, то тут більш справедливо говорити про зворотній процес.

Доволі показовим є 1957й рік. Хрущов показово віддячує Жукову за придушення угорського повстання і те що Жуков як член Президіуму виступив на боці Хрущова під час першої спроби заколоту. Жукова звинувачують в спробах встановити свій культ особистості, колега Конєв пише розгромну статтю. На додачу до усього цього можемо ще й згадати хрущовське скорочення армії. («Мы вас распогоним и разлампасим").

Армія запам'ятала урок і віддячила Хрущову. 1964 рік, міністр оборони Маршал Родіон Малиновський більш компліментарно ніж "дурником" Хрущова не називав, тож армія підтримала його усунення. Певну нотку суб'єктності зараховано.

Ідемо далі. Брєжнєв і період застою. Тут все стає ще цікавіше. З одного боку сам Брєжнєв мав цілком собі солідний генеральський бекграунд у резюме, досвід безпосередніх бойових дій на посаді вищого офіцера. З іншого боку його посади були політичними, дослужився аж до заступника начальника політуправління Збройних сил срср. В самій армії після смерті Малиновського міністром оборони стає маршал Гречко, який придушує Празьку весну і як відзнаку за це стає членом Політбюро ЦК Кпрс. Показово роль армії збільшена – вперше після Жукова міністра оборони стає членом Політбюро.

Гречко помирає у 1976 році. На його місце стає Дмитро Устінов. З одного боку у Устінова в анамнезі довгий період роботи очільником військової промисловості. Саме промисловості, а не керівні посади у війську. Ще й політичний період роботи секретарем ЦК. З іншого боку – як міністр оборони він входить в найближче коло довірених осіб, які впливають на прийняття рішень, зокрема разом з Андроповим (держбезпека) і Громико (МЗС) виступає за вторгнення в Афганістан. Суб'єктність Устінова і армії збергіається і в подальшому, після приходу Андропова до влади той не має ніяких конфліктів з армією, на відміну від МВС (усунення міністра Щолокова), тому позиції лишаються сильними, незважаючи на такі невдачі як збиття корейського Боїнга.

Тривають 80ті. Армія втрачає свій шанс на прихід до влади остаточно. Устінов мав усі шанси стати наступним генсеком після Черненко, "апаратна вага" в партії дозволила б. Але не судилося. 1984й рік, фактично в короткий проміжок часу помирає 4 міністри оборони країн Варшавського договору. Наступник Устінова, маршал Соколов знятий з посади Горбачовим за політ Матіаса Руста. До цього додається провальна війна в Афганістані і "справа Сакалаускаса" які остаточно руйнують міф про силу армії, як і про її репутацію. Наостанок міністр оборони Язов входить до складу ГКЧП, але відзначається лише корупцією при виведенні майна з НДР і статтями "Кошмар, на улице Язов" під час путчу.

Тут шляхи росії і України розходяться. Обидві країни отримують величезні армії з величезними арсеналами, але водночас мають повністю угрохану економіку. В Україні армія надовго виходить з поля як політичний гравець. В Україні 90ті відзначаються відмовою від ядерної зброї, яку ми об'єктивно не могли підтримувати в належному стані, і скороченням озброєння (на превеликий жаль сучасників) . Каденція таких міністрів як Кузьмук відзначилась катастрофами (Скнилів, Бровари, збиття Боїнга над Чорним морем) і подальшою дискредитацією армією як структури, яка живе на розкрадені гроші, генерали ходять і перевіряють кантики на ліжках, і взагалі, ми ні з ким не збираємося воювати! У двох останніх міністрів оборони Януковича російське громадянство.

В росії ж натомість армія з одного боку отримує чергову ганьбу але вже на своїй території. Перша чеченська війна і події в Югославії провокують мілітарний реваншизм. Після приходу Хуйла до влади він стає державною ідеологією, нафтові гроші вкачуються в оборонку, хоч і з сумнівною ефективністю через корупцію та загальну деградацію інших інституцій окрім силових структур. Зростання жорстокості помножене на безкарність. Але незважаючи на це, хунти армійців поки нема, основою режиму є гебістська картина.

Попередньо бачимо цікаву картину. Прямого запиту на військову диктатуру в нас не було і я не надто впевнений що він з'явиться. Приклади популярності тих чи інших армійських персоналій – справедливо. Чи вдасться цим персоналіям конвертувати свій військовий бекграунд в політичні дивіденди – невідомо, оскільки генерали теж люди зі своїми рисами і схильностями. В Україні люди голосують за месію і так само швидко в месії розчаровуються. А після Революції гідності ті самі силові структури не надто охоче сприймають саму ідею виступу проти власного народу. Особливо армія, яка сама з цього народу і складається. Народу, який втомився, і який понад усе хотів би повернутись з фронту до своїх близьких після перемоги над рашистами. У свої домівки. У мирне життя.