Останнім часом в інтернет-просторі як росії так і України гуляють міфи про те, ніби московський князь Дмітрій Донской і хан Золотої Орди Тохтамиш – це одна особа, а також що беклярбек Мамай є українським національним героєм, що його військо складалось з християн — русичів і т.п. Якби ці нісенітниці не розповсюдились в українському інтернет-просторі і не були підхоплені різними українськими лжеісториками і любителями міфів, то над цим можна було просто посміятися і на все це закрити очі. Звідки ростуть «вуха» цієї нісенітниці, розглянемо нижче.

Першоджерело цих міфів точно не встановлено, можливо це робилось кількома псевдоісториками одночасно, але стосовно тотожності Донського і Тохтамиша найбільш яскравим прикладом є маячня росіянина, мешканця м. Самара — Юрія Вікторовича Абаріна у його міфологічній лекції «Князь Дмитрий Донской и хан Тохтамыш – это одно и то же лицо?»

Посилання: https://www.youtube.com/watch?v=J1b4-Ny5vzE

Розберемо його на цитати. Але спочатку розглянемо, — хто він такий і причину його абсурдних фантазій. Сам він – далекий від історичної науки конспіролог, випускник радіотехнічого факультету, який займається будівельним бізнесом і торгівлею будівельними матеріалами, а також серйозно займається псевдонаукою «хіромантія». І ось він раптово вирішив стати «істориком», коли прочитав міфи інших далеких від історичної науки осіб – математиків А. Фоменко і Г. Носовського, які є авторами псевдонаукової так званої «Нової хронології», що була вщент розбита професійними істориками, археологами і лінгвістами.  У своїй лекції він піднімає питання, на які, на його думку, в офіційній історії нема відповідей, і які, на його ж думку, є доказами його фантазій. Розглянемо ці питання:

Питання 1:  Почему хан Тохтамыш в 1382 году напал на Москву, где якобы правил его самый верный вассал Дмитрий Донской, который накануне, разгромил на Куликовом поле его злейшего врага и, по сути, помог хану укрепиться на ханском престоле?

Відповідь: Поверхневі історичні знання не дають можливості Абаріну відповісти на це питання.  Відповідь полягає в тому, що після Куликовської битви Дмітрій відмовився платити данину Тохтамишу. Причина такої позиції Дмітрія історичній науці невідома. Припускається, що Донський вважав, що Тохтамиш за Куликовську битву перед ним у боргу, а боржникам данину не платять, отож, коли у 1381році ханські посли прибули до Москви, він зустрів їх з почестями і через них передав Тохтамишу дари, назвавши їх подарунком, але від данини і визнання покірності відмовився.  А Тохтамиш вважав, що, оскільки Мамай не був ханом Золотої Орди, то і данину Московія не зобов'язана була йому платити, тож битва з Мамаєм, на думку хана, була в інтересах Донського. Але оскільки це було в інтересах обох сторін, то Тохтамиш пробачив Донському недоїмки (неустойку)  данини, але в подальшому зобов'язував його платити. Аби покарати князя за відмову і показати урок для його сусудніх князівств, Тохтамиш особисто очолив похід на Москву. Після спалення і пограбування Москви та інших навколишніх міст (наприклад Коломни), Донськой відновив оплату данини Золотій Орді. Отож, причиною походу ординців на Москву є відмова Донського платити їм данину.

Питання 2: Почему символ русской воинской славы и святой Дмитрий Донской, при виде врага, буквально бросил Москву на произвол судьбы, позорно сбежал в Кострому, оставив свои семью на поругание, и ничего не предпринимал для спасения ее жителей, а спокойно наблюдал, как гибнет народ его княжества.

Відповідь: Російські пропагандисти і РПЦ, які ліпили з Донського образ мужнього борця проти Золотої Орди, пояснюють це тим, що Донськой, почувши про похід Тохтамиша, нібито поїхав у Кострому збирати військо. Пояснення нелогічне, оскільки у Костромі військ Дмитрія не було і ніхто йому нічого не обіцяв, до того ж, Кострома, як місто Московського Улусу, була глухою, загубленою у лісах, провінцією. Та й у той час в умовах наближення до Москви ординців, кожна година була дорогою, а від Москви до Костроми лише по прямій в умовах бездоріжжя – біля 350 км. Тому більш вірогідно, що справжньою причиною втечі Донського було його боягузтво і страх за власне життя, тому він лишив місто на розтерзання і відсидівся у Костромі, доки ординці з полоненими рабами і награбованим не повернулися назад. Це типово для московитських князів. У подальшому, кожен московський князь, аж до Івана Грозного, при небезпеці втікатиме з міста.

Російський історик Карамзін не міг замовчувати факти, але й Дмитрія зрадником не хотів  виставляти, тому слово «боягузтво» замінив виразом «потерял бодрость духа», а слово «втік» — словом «удалился» : «… и Великий Князь, потеряв бодрость духа, вздумал, что лучше обороняться в крепостях, нежели искать гибели в поле. Он удалился  в Кострому с супругою и с детьми, желая собрать там более войска и надеясь, что бояре, оставленные им в столице, могут долго противиться неприятелю». /Н.М. Карамзин «История ...», том V, стр. 45-46./

Питання 3): Почему вместо казни, Тохтамыш торжественно вручает Дмитрию ярлык на великое княжение в Москве и торжественно отмечает с ним покорение Москвы и уничтожение его жителей, как великий праздник?

Відповідь: Після того, як Московія була покарана, а сусідам був даний урок від ординців, не було потреби міняти на московському престолі князя, оскільки, по-перше, Донськой пообіцяв виплачувати данину, а по-друге, мав великий досвід у цьому, грабуючи свій народ на користь Золотої Орди. Те, що вручення ярлика було урочистою подією, є вигадкою будівельника і хіроманта Юрія Абаріна. Те, що нібито Дмітрій і Тохтамиш разом відзначали приборкання Москви, як святкову подію, є також висмоктаною з пальця фантазією цього лжеісторика. Можливо він поплутав це з історією взаємних  дарунків після Куликовської битви.

Питання 4). Ну, а теперь о версии, что Дмитрий Донской и Тохтамыш – это один и тот же человек. Есть ли в этом, хоть доля правды?

Відповідь: Звичайно нема. Все це – вигадки деяких поодиноких математиків, будівельників, хіромантів та інших любителів міфів, що вирішили стати істориками.

Цитата: «Войска Мамая состояли из восточных славян Великого княжества литовского, то есть из современных русских украинских и белорусских территорий, а также из армян черкесов, и крымских генуэзских наемников. Армия же Донского была татарской мусульманской ордой».

Відповідь. Це твердження є примітивною маніпуляцією. По-перше, у різних документах у контексті Куликовської битви є різночитання у питаннях кількості і складу військ обидвох сторін, тому у істориків стосовно цього немає узгодженої позиції, але жоден документ не підтверджує сказаного Юрієм Абаріним. Ці різночитання в основному стосуються таких документів, як «Літописна повість про Куликовску битву», «Сказання про Мамаєве побоїще» і «Ніконовський літопис», де багато перебільшень і нестиковок, особливо у контексті чисельності військ. З наявних документів відомо, що у складі Донського були татари, але нема відомостей про те, що вони складали основу війська. На боці Дмітрія Донського виступили  війська двоюрідного брата Володимира Андрійовича Серпуховського, війська князя Дмитрія Боброк-Волинського, полки білозерських, ярославських та ростовських князів, полки братів Ольгердовичів –  Андрія Полоцького та Дмитра Брянського, братів Ягайла (Андрій був намісником Дмитрія у Пскові, а Дмитрій Брянський — на Переславлі-Заліському), а в останній момент приєднались  новгородці.

Така ж маніпуляція і у контексті складу війська Мамая. По перше, основою його війська радіотехнік, будівельник і хіромант Юрій Абарін називає східних слов'ян, а про решту вживає слово «а также». Де він таке прочитав — не вказує, напевно у математика А. Фоменко. Що ж ми знаємо про склад військ Мамая? Ось цитата про склад його війська: «съ всѣми князи Ординьскими и со всею силою Татарьскою и Половецкою. Наипаче же к симъ многи рати понаимовалъ: Бесермены и Армены, Ѳрязы и Черкасы и Буртасы, с нимъ же вкупѣ въ единои мысли и князь велики Литовъскыи Ягаило Олгердовичь со всею силою Литовъскою и Лятьскою, с ними же въ единачествѣ и князь Олегъ Ивановичь Рязанъскыи».

Оскільки велика частина Русі тоді була у складі Литовського князівства, то можна припустити, що у складі литовської частини військ Мамая була якась частина східних слов'ян, але це лише припущення, бо документальних підтверджень цьому нема.

Абарін слушно зауважує, що слово «русских» правильніше вживати з одним «с» і м'яким знаком – «руських». Чому саме так, не пояснює, але відомо, що росії тоді ще не було.  Абарін наводить і деякі правдиві загальновідомі факти історії того періоду, особливо про служіння московитів Золотій Орді, але часто ними маніпулює, роблячи нелогічні голослівні висновки. 

Цитата Абаріна: «Вспомните памятник русской литературы, знаменитую „Задонщину“. Там прямо говорится что Мамая разбили НЕ РУССКИЕ ПОЛКИ, а орда залесская. А вот полки Мамая это были по сути христианская армия восточных славян».

Це брехливі маніпуляції, бо, виділених мною крупним шрифтом слів «не русские полки», у «Задонщині» нема. Ця цитата там у загальному контексті звучить так: «же бо по Руской земле прострэся веселие и буйство. Вознесеся слава руская на поганых хулу. Уже бо вержено Диво на землю, и уже грозы великаго князя Дмитрея Ивановича и брата его князя Влади-мера Андреевича по всем землям текуть.? Стрѣляй, князь великый, по всѣмъ землям, стреляй, князь великый, с своею храброю дружиною поганого Мамая хиновина за землю Рускую, за веру христьяньскую. Уже поганые оружия своя повергоша, а главы своя подклониша под мечи руские. И трубы их не трубят, и уныша гласи их. И отскочи поганый Мамай от своея дружины серым волком и притече к Кафе граду. Молвяше же ему фрязове: „Чему ты, поганый Мамай, посягаешь на Рускую землю? То тя била орда Заласкал. А не бывати тобе в Батыя царя: у Батыя царя было четыреста тысящь окованые рати, а воевал всю Рускую землю от востока и до запада. А казнил богъ Рускую землю за своя согрешения. И ты пришел на Рускую землю, царь Мамай, со многими силами, з девятью ордами и 70 князями. А ныне ты, поганый, бежишь сам-девят в лукоморье.“  

Псевдоісторик Юрій Абарін просто не знає елементарного факту, що Заліссям до XV століття називали територію колоній Русі, в давнину населену племенами Мєря і Вєсь, і де певні поселення називались відповідними назвами:  Володимир-Заліський, Звенигород-Заліський, Пререславль-Заліський. Ці землі іменуються Заліссям (за лісом по відношенню до Русі) у пам'ятці, яку згадує Абарін — поемі „Задонщина“, що розповідає про боротьбу московського князя Дмітрія Донського з татарами. Нісенітницю Абаріна можна супроводити українською приказкою: „чув дзвін, та не знає, де він“. На водороздільних грядах Валдайської та Північно-Західної частини Середньоруської висот ( на території нинішніх Новгородської, Тверської, частини Московської та Смоленської, частково Пскова) знаходився Оковський ліс. Тому території на південь та схід від Оківського лісу називалися Залісся або полем. Доктор історичних наук М. Н. Тихоміров пише: „Залесская земля“ — это та земля, которая с точки зрения киевлян и черниговцев находилась к северу от обширных Брынских лесов». Слово «орда» має і інші значення, в тому числі і як «натовп». Т. Шевченко «Утоплена»: А за молодою, А надто ще за вдовою, Козаки ордою Так і ходять. І за нею Козаки ходили«, або „За балом бал у генерала, За генеральшею чимала Орда панів і паничів (Шевч., II, 1963, 243)“. Якби Абарін читав першоджерела, які згадує, то знав би що таке Заліська орда і який її етнічний склад. Це знають і російські історики, і українські, але Абарін — не „чітатєль“, він – „пісатєль“. Зважаючи на те, що Московія, як колишня колонія Русі, в подальшому була ворогом русичів, батьківщиною племен мєря і вєсь, закривши очі на всіх, хто допомагав Донському, можна частково погодитись, що Мамая побили „не русские полки“, але писати про те, що війська Донського були „татарской мусульманской ордой“ а війська Мамая –  це „христианская армия восточных славян«, і брехати, ніби у „Задонщині“ є слова „не русские полки“, як то кажуть – ні в кут, ні в двері.

Далі Абарін проштовхує міф, ніби московський князь Дмітрій Донской (роки життя 1350 — 1389) і золотоординський хан Тохтамиш (роки життя 1346 — 1406) – це одна і та ж особа. Більшої дурості і годі придумати. Тепер розглянемо – на які бздури при цьому спирається хіромант і будівельник з освітою радіотехнічного факультету.

Першим „доказом“ цього блуду він вважає те, що, обидві особи були боягузами. Стосовно Тохтамиша доказів він не навів, а лиш у якості доказу боягузтва блеяв про те, що Тохтамишу тричі допомагав Тамерлан. Стосовно Донського навів приклади, коли він у Куликовській битві мінявся одягом з одним з воїнів і дав йому прапор, щоб ворог „полював“ на цього воїна, а не на нього, а сам ховався в кущах, в результаті чого той воїн і був вбитий. Також наводить випадок, коли при наближенні війська Тохтамиша Дмитрій втік у Кострому. Яким чином описані випадки підтверджують тотожність двох осіб, вочевидь знають лише Ю. Абарін і А. Фоменко.

Далі Абарін говорить про бунт у Москві і задає питання: Против кого мятеж? Абарін тут вигадав, ніби московити прогнали Дмітрія і запросили на царство литовського князя Остєя. Тут автор змішав правду з брехнею. По-перше, нема жодного документу про те, що Дмітрія московити прогнали. По-друге, нема жодного документу про те, що вони запросили Остєя на царство. Абарін на доказ своєї вигадки наводить цитату: „Приехал в град, литовский князь Остей, внук Ольгердов, и ободрил людей“. Хтось у цій цитаті прочитав про те, що його запросили на царство?  А ось те, що він організував оборону Москви, є правдою. Причина полягає в тому, що Москва залишилась без влади, без війська, і Остею було вигідно використати ці обставини, бо Велике князівство литовське претендувало на ці землі так само, як і Золота Орда. А бунт народ підняв у якості протесту проти втечі князя, його сім'ї і наближених до князя бояр. Городяни зібралися на віче, де ухвалили рішення про підготовку оборони Москви. Таким чином феодалів усунули від влади і влада перейшла до народу, тому повстання у якійсь мірі носило антифеодальний характер, а у обороні міста дійсно допомогу надав Остей.

Цитата Абаріна : „В первоисточниках никакой Дмитрий в Москве даже не упоминается“.

 Це неправда. Наприклад, на відміну від „Сказання про Мамаєве побоїще (написане у XVI cт.), «Слово о житии и о преставлении Дмитрия Ивановича» написане задовго до «Сказання про М.П.», та й згадана автором «Задонщина» є досить раннім твором, написана в період між Куликовською битвою і кінцем XV століття і з приводу цього ніхто з істориків не сперечається, та й сам Абарін спирається на цей твір, коли бреше про наявність у ньому виразу «не русские полки». Сюди можна віднести і Симеонівський літопис,  що охоплює період історії від 1177р. по 1493р.

Також  князь Дмітрій Іванович представлений у його духовних грамотах. Це свого роду Заповіт, який князі писали не лише перед смертю, але й перед тим, як іти у небезпечний похід. Тобто, це документи складені ще за життя князя Дмітрія Івановича,  де вперше князь визначив передачу влади як спадок своєму старшому синові Василеві. Ці документи дійшли до наших днів, хоча верхня частина оригіналу однієї з грамот не збереглась. У них згадується і преподобний Сергій Радонезький, який виступав у грамоті як духовник князя, також стоять підписи свідків і печатки. Перша духовна грамота написана у 1375 році перед походом Дмітрія на Твєрь.  В другій грамоті всі головні московські землі Дмітрій заповідає на користь свого сина Василя, а уразі його смерті — іншому своєму синові — Юрію.

Текст однієї з грамот:

Духовная Грамота Великого Князя ДИМИТРИЯ ИОАННОВИЧА: о учинении наследником движимому и недвижимому имению сына своею Князя Василия Димитриевича. — Писанная при Митрополите Алексее 1371 года.

................................................................................................................................................................................................ ......................моимъ детемъ.............. Замошьскую свободу, Руза, Угожь, ..........дъ, Вышегородъ, Истерва, Дмитрьева свобода, ...............ми селы, и зъ бортники и съ оброчники и съ мыты. А что буди прикупилъ или примыслилъ или починковъ, или которая будеть села Отца моего Великомъ Княженье купля, или моя села купленая, или брата моего села Княжи Ивановы, те села и починки сыну моему Князю Василью, и моей Княгини и моимъ детемъ. А чимъ мене благословилъ Отець мой Князь Великий которымъ золотомъ, суды, или доспехъ, или что язъ примыслилъ, то золото и шапку золотую, и чепь и сабли золотые, и порты саженые, и суды золотые и серебреные суды, и кони и жеребьци и стада своя далъ есмь своему сыну Князю Василью, и своей Княгине и своимъ детемъ. А что Отець мой Князь Великий .... село Павловьское къ святому Олександру, а къ святей Богородици на Круцицю четвертую часть исъ тамги исъ Коломеньское, а костки Московьские къ святей Богородици на Москве у святого Михаило; а того не подвигнуть. А что моихъ казначеевъ, или посельскихъ и тивуновъ и деяковъ, хто что отъ мене ведали, те все сыну моему Князю Василью, ни моей Княгини, ни моимъ детемъ не надобны. А что моихъ людий купленыхъ, а тымъ далъ есмь свободу; а сынъ мой Князь Василий и моя Княгиня и мои дети не приимають ихъ. А сю грамоту писалъ есмь собе душевную, и явилъ есмь отцю своему Олексею Митрополиту всея Руси, и отецъ мой Олексей Митрополитъ всея Руси и печать свою привесилъ къ сей грамоте. А послуси на сю грамоту Тимофей Околничий Васильевичь, Иванъ Родивоновичь, Иванъ Федоровичь, Федоръ Андреевичь. А грамоту писалъ дьякъ Нестеръ. А хто иметъ сю грамоту чимъ рушати, на его души.

До цієї Грамоти, у якої не зберігся початок, привішені дві срібні позолочені печатки.

Фото:

Друга грамота написана у 1389 році, перед викликом його в Орду у зв'язку з антитатарським повстанням, де він не знав, чи повернеться звідти (так і сталось) зі схожим текстом: «… сына своего Князя Василья благословляю на стариший путь въ городе и въ станехъ моего удела двою жеребьевъ половина; а тремъ сыномъ моимъ половина, и въ пошлинахъ въ городьскихъ половина…»  В кінці грамоти перелічені свідки і їхні підписи: «А писалъ есмъ сю грамоту передъ своими отци, передъ Игуменомъ передъ Сергиемъ, передъ Игуменомъ передъ Савастъяномъ, а туто были Бояре наши Дмитрий Михайловичъ, Тимофей Василъевичъ, Иванъ Родивоновичъ, Семенъ Василъевичъ, Иванъ Федоровичъ, Олександръ Анъдреевичъ, Федоръ Анъдреевичъ, Федоръ Анъдреевичъ, Иванъ Федоровичъ, Иванъ Анъдреевичъ».

Цитата Абаріна: «Как только на исторической сцене появляется хан Тохтамыш, то почему-то сразу исчезает Дмитрий Донской, и когда появляется Дмитрий Донской, то Тохтамыш уезжает в свою ставку, и о нем ничего не слышно». Це знову ж таки заперечується вищезгаданими джерелами, та й взагалі, з фантазій Абаріна ніби виходить, що це одна і та ж особа, яка однією дупою сиділа на різних тронах у різних країнах, метаючись туди-сюди і про це ніхто не здогадувався, допоки Абарін до цього не додумався чи не прочитав цей міф в А. Фоменка. Більшого абсурду в історіографії я не читав.

Цитата будівельника і хіроманта: «Дмитрий Донской появляется в истории только накануне Куликовской битвы».

Він так пише тому, що ніколи не читав «Слово о житии и о преставлении Дмитрия Ивановича» де описаний його родовід від дідуся — князя Івана Даниловича, батька — князя Івана Івановича, предком яких був, як там сказано, князь Володимир, що хрестив Русь, а також не чув про духовні грамоти князя Дмітрія Івановича, інакше би таких дурниць не казав.

Цитата випускника радіотехнічного факультету Ю. Абаріна: «Тохтамыш появляется в истории только накануне Куликовской битвы».

По-перше, цей псевдоісторик не читав зарубіжні джерела, де є купа інформації про нього, як  сина  оглана Туй-Ходжи, ще до часів Куликовської битви, як і не читав працю історика, східнознавця-тюрколога, спеціаліста з джерелознавства Золотої Орди — Григор'єва А. П. «Золотоордынские ханы 60—70-х годов XIV в.: хронология правлений», чи інших істориків-дослідників (Міргалєєв І.М., Бартольд В.В., Босфорт К.Е. та інші) де вчені спираються на ці  джерела. У Абаріна ж нема часу все це читати, бо він же займається і будівельним бізнесом, і продажем будівельної продукції, і хіромантією, і ще й істориком себе уявляє, вважаючи, що для цього поверхневих історичних знань шкільної програми йому достатньо, аби переповідати казки А. Фоменка, бо на інше у нього часу нема.  По-друге, він логічно не здатний додуматись, чому в давньоруських джерелах Тохтамиш зустрічається лише напередодні Куликовської битви 1380 року. А це тому, що він прийшов до влади в Золотій Орді саме напередодні Куликовської битви (роки правління 1380 – 1395), і його далеке ординське біографічне минуле, яке до Русі тоді ще не мало жодного відношення, літописців Русі не цікавило.

Цитата Ю. Абаріна: «Дмитрий Донской участвует в куликовском сражении, а о Тохтамыше в это время ничего не слышно».

Тут треба зауважити, що «ничего не слышно» лиш Абаріну, який не цікавився зарубіжними джерелами, бо в джерелах Русі розміщена лише інформація, пов'язана з Руссю, і то там сказано, що Тохтамиш навіть збирався на підмогу Донському, лиш вся ця інформація для Абаріна чомусь позначена ним словом «якобы»: «Он якобы где-то собирает войска и спешит на помощь якобы к Дмитрию».

Цитата будівельника Ю. Абаріна: «После Куликовского сражения Дмитрий Донской исчезает из истории, а на границе московского княжества появляется хан Тохтамыш который открыто правит московским княжеством. Два года о Дмитрии Донском ни слова, зато много разговоров о хане Тохтамыше».

Звідки Абарін взяв брехню про те, що Тохтамиш два роки правив Московським князівством, невідомо, бо всю свою брехню він нічим не підтверджує.  Насправді Тохтамиш на московії був лише раз під час московського походу, хоча, після відвоювання у Мамая його територій, мав одну із своїх резиденцій в районі міста Кизи-Кермен (сучасний Берислав Херсонської обл.) А про Донського за ці два роки відомо, що він після Куликовської битви через послів обмінявся з Тохтамишем подарунками, потім за пограбування обозів, що поверталися з Куликовської битви, вдруге вигнав Олега з Рязані, який у 1381 році визнав зверхність Дмітрія: «…Не по мнозѣх же днех князь Дмитрей посла свою рать на князя Олга Рязанского. Олег же въ мнозѣ дружинѣ едва утече, а землю его Рязанскую до останка взяша и пусту створиша».«

Нагадую що Абарін усі свої „аргументи“ наводить на підтвердження вигадки, що Донськой і Тохтамиш – одна особа.

Цитата: „Не существует никакого документа, что Дмитрий Донской добрался до Костромы“.

Тоді виникає логічне питання: Якщо так, то чому ж тоді Абарін у цьому ж відео, коли говорить про боягузтво Дмитрія (на 1 хв. 25 сек.), каже: „Дмитрий при виде врага бросил свою Москву на произвол судьбы и бежал а Кострому“. Виходить, він сам заблудився у своїй брехні. Стосовно „не существует никакого документа“, то ця подія описана в „Повісті про нашестя Тохтамиша“, і, навіть якщо цьому не вірити, це ж не означає, що „не существует никакого документа“. 

А тут — цитата з літопису: „Князь же великый съ княгинею и съ дѣтми пребысть на Костромѣ, а брат его Володимеръ на Волоцѣ, а мати Володимерова и княгини в Торжъку, а Герасимъ владыка коломенскый в Новѣградѣ.“ Проте, поїхав не відразу Кострому: „И не ста на бой противу его, и не подъя рукы на царя, но поеха в град свой в Переяславль, и оттуду — мимо Ростова, и, паки реку, вборзѣ на Кострому“.

Зрештою, яка різниця – куди втік?  На початку статті я писав, що історичних міфів він в першу чергу нахапався від математиків Г. Носовського, і  в першу чергу А. Фоменко,  які теж уявили себе істориками і є авторами псевдонаукової так званої „Нової хронології“. Але Абарін також і їхні фантазії тлумачив на свій лад. Наприклад, Фоменко Анатолій Тимофійович у книзі „Реконструкция всеобщей истории“, аби доводити, що Донськой і Тохтамиш нібито є однією особою, придумав, що той втік не в Кострому, а в Серпухов, і саме тому, що це місто нібито було столицею Дмітрія –Тохтамиша і він нібито саме звідти почав свій похід на Москву. Вочевидь і цю вигадку своїх кумирів, як і всю історію, Абарін читав поверхнево, інакше би вчепився за цю брехню.

Цитата Абаріна: „А после разгрома Москвы, якобы Тохтамишем, появляется князь Дмитрий с татарскими войсками“.

Після відходу Тохтамиша з  полоненими і награбованим майном, Дмітрій, відсидівшись у Костромі, дійсно повертається, і готується до походу на Рязань, щоб покарати Олега за напади на обози Дмітрія після його повернення з Куликовської битви (на відміну від могутнього Тохтамиша, з рязанцями йому воювати не страшно). Але ніде не сказано, що він повернувся з татарськими військами. Усі свої історичні міфи будівельник Абарін, як і  математик А. Фоменко, нічим не підтверджує і спирається лише на гіпотези, припущення, чужі та власні фантазії.

Наступна фантазія будівельника Абаріна звучить так: „Великий Тамерлан двинул свои войска на хана Тохтамыша. И где же спрятался наш Тохтамыш? Удивитесь! – в Москве! Тамерлан направил свои войска против Москвы“.

Звичайно здивуємось, бо це є голослівна брехня. Він тут не вказує навіть років своєї брехні. Насправді Тамерлан (Тимур) на Московії жодного разу не був і з Тохтамишем воював на іншій території. У 1385 році Тохтамиш захопив і пограбував місто Тебріз (місто в Ірані), що був вотчиною Тамерлана. У 1388 році Тамерлан захопив м. Ургенч (Татарстан). У 1391 році Тамерлан наніс поразку Тохтамишу  біля ріки Кондурче (сучасний Татарстан). Дмітрія Донського на той час вже не було, він помер у 1389 році. У 1395 році Тамерлан наніс поразку Тохтамишу біля Тереку (сучасна Кабардино-Балкарія), де армія золотоординців була остаточно розбита. Тохтамиш залишився в зруйнованій країні і втратив престол внаслідок державного перевороту Едигея, який посадив на ханський престол молодшого брата Шадібека (у деяких джерелах Женібек, хан Золотої Орди ). У січні 1405 Тамерлан прийняв посла Тохтамиша в Отрарі (сучасний Казахстан) з проханням допомогти повернутись на престол на умовах Тамерлана.  Тамерлан погодився, але в лютому того ж року помер, не встигнувши виконати обіцянку. Тоді Тохтамиш сам виступив проти Едигея (брата хана Женібека) і у 1406 році, поблизу Тюмені, отримавши поразку, був вбитий, а сам Женібек (Шадібек) на той час сидів на престолі Золотої Орди.  Архангелогородський літописець про це пише так: „Тое же зимы царь Женибек уби Тактамыша в Сибирскои земли близ Тюмени, а сам седе на Орде“.

Якби, крім міфів, Абарін читав наукову літературу і першоджерела, він би не писав дурниць про переховування Тохтамиша від Тамерлана у Москві і про те, що князь Дмітрій з ханом Тохтамишем одна особа.

Потім Абарін говорить, що „и Дмитрий Донской называл себя великим князем Московским, и хан Тохтамыш – правителем Москвы“, а потім тут же каже, що Тохтамиш не зміг завоювати Москву. Де і коли Тохтамиш себе так називав, він скаазати не захотів, як і пояснити — як Тохтамиш правив Москвою, не захопивши її.   

Далі, щоб обґрунтувати, що Дмітрій і Тохтамиш – одна особа, Абарін наводить зразок московської монети часів Донського, де на одній стороні кирилецею пише „Князь великий Дмітрій«, а на зворотній – арабським письмом „Султан Тохтамиш хан нехай живе довго“.

Абарін питає: „Где на монетах написано, что это Дмитрий Донской?

Відповідь: Прізвисько «Донський» він отримав близько 150 років після Куликовської битви. Вперше воно зустрічається у Ніконовському літописі (не раніше 20-х років XVI ст.)

Далі Абарін фантазує і каже, що «Во времена Тохтамыша самым влиятельным был не Дмитрий Донской, в великий князь суздальский Дмитрий Константинович, поэтому он и печатал эти деньги со своим именем'… «Дмитрий Донской на фоне князя Суздальского был мелким князьком».

 І тут у нормальної людини можуть поплавитись мізки, бо, якщо на одній стороні монети зображений не Донськой, а суздальський князь, а на зворотній Тохтамиш, то вже судячи з «логіки» Абаріна, виходить, що і Суздальсько-Нижньогородський князь Дмітрій Костянтинович з Тохтамишем – теж одна особа. А може би Абаріну підкинути ідею, що це просто трійця – один правитель, який однією дупою сидів не на двох, а на трьох тронах?

 Порівнюючи обидвох Дмітріїв, Абарін не знав, що один час обидва Дмітрія паралельно називали себе великим князем. Абарін не знав, що московські князі отримували ярлик на велике князівство Володимирське, а Москва спочатку була лише центром збору данини. Абарін не знав, що у 1360 році Дмітрій Костянтинович отримав ярлик у хана Навруса, який незадовго був вбитий, а за ярликом до нового хана Мюріда  1362 році митрополит Алєксій повіз малолітнього Дмітрія Івановича, який і отримав наступний ярлик на велике князювання.  Дмітрій Костянтинович це не визнав. Тим часом суперник Мюріда Абдул за плечима Мюріда через послів почав переговори з московитами, і черговий ярлик на князювання Дмітрію Івановичу видав посол Мамая Абдаллах, а розгніваний Мюрід в 1363 році віддав ярлик на великокняжий Володимирський престол Дмітрію Костянтиновичу, якого через два тижні вигнали з Володимира московити, що і змусило його змиритись з обставинами. Абарін очевидно не знав, що син Дмітрія Костянтиновича Василь у 1364 році поїхав в Орду до наступного хана Азіза (роки правління 1364-1367) з проханням підтвердити велике князівство батька і випросив для нього ярлик на велике князівство Володимирське, але суздальсько-нижньогородський князь, засвідчивши верховенство московитів, на знак примирення уступив трон Дмітрію Івановичу, і  у 1366 році віддав за нього свою доньку Євдокію і став його союзником. Ось так на фоні побрехеньок виглядає правда.

Але повернемося до монет часів Донського. Абарін наводив приклад, де на монеті був згаданий Тохтамиш, перед тим весь час переконуючи, що це одна особа з Дмитрієм Донським, а потім сам заплутався — з яким саме Дмитрієм Тохтамиш був однією особою. Абарін очевидно не знав, що на московських (чи то, на його будівельно-хіромантичну думку, суздальських) монетах перед цим згадувався і інший ординський хан – Узбек, а напис звучить: «Султан найвищий Мухаммед Узбек хан».

Враховуючи, що монети чеканили не монголи, а московити (за версією Абаріна суздальці), за логікою Абаріна виходить, що не лише Тохтамиш, але й хан Узбек є однією особою з одним із Дмітріїв. А може всі чотири є однією особою? Ось до чого може привести хвора уява декотрих хіромантів, будівельників і математиків.

Гроші з написами про «султана Токтамиша» не тільки не «підтверджують» гіпотезу «нової хронології», як помилково вважає О. Фоменко, а за ним тупо повторює Абарін, а навпаки, спростовують її.

Насправді написи на монетах пояснюються просто: князь Дмітрій Іванович з титулом Великий князь московський (з 1359р.) та Великий князь Володимирський (з 1362р., з перервами), чеканив московські срібні монети в тому числі з написом, що прославляв ординських ханів.  Цим самим московити засвідчували їхню зверхність над собою і повагу до Золотої Орди.  Таких монет у кількох варіантах до наших днів дійшло багато. Можливо ці срібні монети чеканили спеціально для виплати данини ординцям.

Наступна аналогія: Коли Донський у 1389 році помер (а Тохтамиш до 1406 року ще жив), син Дмітрія Івановича — Великий князь московський і володимирський Василь I Дмитрович, який за заповітом (духовною грамотою) батька Дмітрія Івановича отримав у спадок князівство і ярлик на велике князівство через ординського посла Шахмата, і далі чеканив монети з написом «князе велики васил» та написом арабським письмом «Султан Тохтамиш хан нехай живе довго». Може псевдоісторики вигадають, що Василь теж одна особа з Тохтамишем. А що ж тоді робити з померлим у 1389 році Дмітрієм? Чи придумати, що про це теж ніде не написано?

Наступна аналогія:  Володислав Опольский в той час чеканив монети зі своїм іменем і іменем угорського короля Людовіка, що виражалось у написах з одного боку: "Vladislaus Dux" (в деяких випадках буква W), а з іншого "Ludovicus rex Ungariae".

Тут би деякі будівельники і математики теж би придумали, що це одна особа?  

Наступна аналогія: На львівському монетному дворі від імені володарів Галицької Русі (Казимимра III і Людовіка Угорського) чеканили монети, серед яких виявлено денарій одночасно з ініціалами Казимира III і Людовіка Угорського.

Висновки вчених: Швидше за все емісія денарії з коронами з обох сторін монети відбувалася в часи «безкоролів'я». Зокрема, їх випуск міг відбуватися у період після смерті Казимира ІІІ аж до укріплення на польському престолі угорського короля Людовика, а враховуючи тодішні засоби комунікації, то й значно пізніше. Згадаймо, що Казимир ІІІ помер у 1370 р., а повноважний намісник Людовика – опольський князь Владислав – прибув до Львова лише у жовтні 1372 р. Можливо, що згадані загадкові денарії карбували навіть до 1372 р., аж до того часу, коли у Львові розпочався випуск мідних денаріїв із ініціалом
Владислава Опольського. Причиною був, очевидно, великий прибуток від випуску мідних монет.
Срібні грошики такого прибутку не давали, крім того, на Руси не було покладів срібної руди. Логічно, що з випуском срібних монет в часи «безкоролів'я» не поспішали і їх емісію розпочали лише з прибуттям Владислава Опольського у Львів. Зате,у цей час карбували зручну у політичному відношенні монету з двома коронами, яка не порушувала персонального пріоритету жодного правителя Руси і водночас приносила непоганий прибуток монетному двору, а відтак і місту. Тоді ж, у 1371–1372 рр., карбували денарій із зображенням ініціала «К», тобто Казимира III, на аверсі, і корони з маленькою літеркою "L", або імені Людовика Угорського під нею на реверсі. Серед причин, окрім великої вигоди від випуску мідних монет, що могло стати підставою для карбування тоді ж денаріїв із коронами на обидвох сторонах монет, тут вбачається ще один аспект – на цей раз не економічний, а суто організаційний. Можна навіть припустити, що після смерті Казимира ІІІ на львівському монетному дворі спершу не знали, як позначати титул нового короля – чи як польського, чи як угорського? На срібних грошиках, на відміну від мідних, вказували про належність монетного двора до певної держави і від імені якого володаря здійснювалася емісія (“Regis Polonie' на аверсі грошиків Казимира, але 'Rex Ungarie' на грошиках Людовика). Тому для карбування срібних монет обов'язковим було б конкретне розпорядження відносно титулу володаря на легенді монети. Мабуть, це й було причиною, чому у ці роки не карбували срібні монети у Львові аж до приїзду Владислава князя Опольського у жовтні 1372 р. і до надання ним певного роз'яснення з цього приводу.

А  може українським вченим треба запросити деяких запорєбрікових математиків і будівельників, (хоча і серед наших таких „спеціалістів“ трохи розвелося) аби вони їм пояснили, що не треба морочити собі цим голову, бо це просто одна особа?  

Можна припустити, що, крім оригіналів, деякі монети в той час могли бути підробками, але це нічого не міняє, бо хто і для чого на московії тоді міг чеканити монету, яка не існує? Який у цьому сенс? Тож сумніватися у написах може хіба що неадекватна людина на кшталт Абаріна.   

А якщо за версією лжеісториків, померлий у 1389 році Дмітрій-Тохтамиш був батьком Василя, то яким же треба бути хворим на голову, аби чеканити монети з побажанням померлому батьку жити довго?

Деякі дилетанти вважають, що для аналізу історичних подій їм достатньо шкільної програми з історії і декількох навколоісторичних статтей  інших дилетантів, після чого можна зверхньо і з великим пафосом повчати інших.

Коли казки народів півночі починають переповідати на новий лад — завжди виходить отака фігня... Бо з брехні правди не видобудеш, як її не крути...

Ярослав Івашин (історик).