– Досить! – майор Хабарчук відірвав очі від паперів на столі та машинально покрутив у руці іменною авторучкою. Розпашілий червонопикий сержант Наливайко неохоче вийшов із дальнього кутка кабінету на світло лампи. Проте тут же із криком «Ах, ти ж, сука!» іще раз пнув ногою якийсь об`ємний безформний мішок, що розпростерся на підлозі там в кутку.
– Я сказав, досить!!! – майор рвучко добавив металу в голосі, але, насправді, йому дуже подобалась ця заповзятлива ініціативність свого молодого сто двадцяти кілограмового протеже. «Хороша зміна росте, міцна, надійна,» – у майора всередині іноді з`являлось навіть якесь батьківське почуття до таких щирих хлопців, типу, Наливайка. Хлопців, яким не по кишені Національна Академія Внутрішніх Справ, але які відчайдушно намагаються будувати кар`єру власною самовідданою невтомною працею. Будувати не покладаючи ні рук, ні ніг, ні …
Безформний мішок у кутку застогнав, чим підло та цинічно вирвав майора Хабарчука із тенет його мрійливих безтурботних думок. Майор спрямував в той бік настільну лампу і її промені освітили лежачого на підлозі огрядного мужчину в якомусь дивному пальті із копною сивого волосся, вусами та бородою. Мужчина кілька разів спробував прокашлятись й, нарешті, виплюнув на кахель підлоги елегантно вибитий передній зуб. Ні, Наливайко, таки, знав свою справу на відмінно. Справжній майстер. А тепер уявіть, що він міг витворяти із допомогою звичайного гумового кийка чи простої пляшки від шампанського? А? Отож бо й воно…
– Шановний, пан… – Хабарчук стомлено підглянув у листочок, – пан Микола.
– Миколай, – простогнав сивий мужчина.
– Добре, пан Миколай, – Хабарчук намагався бути люб`язним, – Вас було затримано при спробі таємно пробратись на територію приватного домоволодіння та влізти у вікно дитячої спальні. Ви цього не заперечуєте?
– Не жаперечую, – прошепелявив мужчина, сплюнувши на підлогу ще один зуб.
«Сссучара!» – десь збоку почулось нервове шипіння Наливайка.
– А як Ви поясните ще й і це? – Хабарчук підняв зі стола якийсь товстий розгорнутий паперовий сувій, – Ми знайшли цей документ при Вас. І в ньому зафіксовано цілий список домашніх адрес неповнолітніх.
– Се моя робота, – натужно відповів арештований, – Я ж приношу дітям радість.
– Ага, радість, – майора аж пересмикнуло, – це зараз уже так називається… А ще ви стверджуєте, що працюєте кур`єром та все життя займаєтесь доставкою. В Glovo трудитесь чи на Новій Пошті?
– Я сам… Сам даю собі раду, – дядько потроху приходив до тями.
– То ви значить ФОП? – у Хабарчука якось різко засвербіли долоні. Що, що, а ФОПів він дуже цінував та любив. Адже, в цей важкий непередбачуваний коронавірусний час саме вони залишились чи не єдиними, кого дозволили доїти та потрошити його райвідділку на місцях. Оскільки «рибку» по жирніше повністю роздерибанило між собою вище начальство аж до офісу президента включно.
– Кажуть, днями на Майдані вашому брату добряче всипали, – майор Хабарчук єхидно хмикнув, – Ви ФОП якої категорії будете? Звіти в податкову здаєте?
– Ні, я просто роздаю дітям подарунки.
– Ага, значить Ви ще й нелегально працюєте? – Хабарчукові очі заблищали, – Нагадайте мені ще раз, яке у вас прізвище?
– Святий, – мужчина підняв стомлений погляд.
– Значить так, пане Микола Святий…
– Святий Миколай, – поправив дядечко.
– Звісно. Ніхто й не заперечує, – хід розмови майора Хабарчука уже явно вкурвлював, – А ми із сержантом Віні-Пух із П'ятачком.
Наливайко заржав, але тут же осікся.
– Дарма Ви кепкуєте із моїх слів, – дядько спромігся, навіть, якось сісти на підлозі й виглядав уже явно свіжіше, ніж п'ять хвилин до цього, – Тетянка, приміром, завжди пише мені листи. А в цьому році вона писала, що хоче братика, саме цією ручкою.
Майор Хабарчук глянув на улюблену авторучку, яку тримав у руках, та побілів.
– Звідки ти знаєш, як звати мою доньку? – його голос настільки різко змінився, що той же Наливайко відскочив від гріха подалі до стіни.
– Я усіх дітей знаю особисто, – дядько явно наривався, – От Петрик, наприклад, завжди мріяв про пістолет, як у сусіда. Із пульками. Але йому цього пістолета так ніколи в житті й не подарували. Правда, Петрику? – і сивоголовий вусатий дядько із теплою люблячою посмішкою подивився в бік сержанта Наливайка.
– Да… Хотів… Мріяв… Дуже… Не подарували, – плутано залепетав офігівший Наливайко і швидко-швидко закліпав мокріючими очима. В якусь невловиму мить у його в руках раптово з`явився яскравий пластмасовий пістолет й, притулившись від несподіванки до стіни, сержант сповз по ній на підлогу.
– Пєстік… Зі справжніми пульками, – промимрив дурним голосом Наливайко.
– Ти в дитинстві завжди був чемним хлопчиком, Петрику! – продовжив явно пожвавішавший дід, – І згадай, наприклад, як тебе в дитинстві ніжно пестила мати…
– Знали б ви, – нижня губа Наливайка затряслась, – Як мене в дитинстві п… п… п… пестив батько.
Його всхлипування раптово перетворились у ридання і, гублячи пістолетні пульки, він прожогом кинувся із кабінету.
Спостерігаючи весь цей сюр, майор Хабарчук, раптом, дуже захотів прокинутись, але спершу в туалет. Не встиг. Бо в цей самий момент від удару двері різко розчахнулись і в кабінет, пригинаючись, щоб не зачепити рогами одвірок, і цокаючи правим копитом об кахельну підлогу, впевненим кроком увійшов звичайний… чорт.
О, чорт! Майор, наче кимось вжалений, різко підірвався зі стільця й почав нервово розстібати краватку. Вечір переставав бути томним, а життя – безтурботним.
– Пане міністр? Арсенбарісич?!! – залепетав тремтячим голосом Хабарчук, – Без попередження? Я, навіть, ніколи не сподівався… Що Ви, власною персоною… В наше скромне районне атдєлєніє… Завітаєте особисто, – у його грудях гепало так, наче дружина знову застукала в ліфті із сусідкою Валькою.
Чорт мовчки окинув оком приміщення, помітив затриманого та жестом показав Хабарчуку на двері. Дочекавшись поки майор кулею вилетить із кабінету, він впевненим рухом присунув стілець та, закинувши копито на ногу, зручно на ньому вмостився.
– Наконєц та ми встрєтілісь, Нікалай! – почав Чорт.
– Миколай, – виправив сивочолий дядько та посміхнувся, – Найкращий міністр до сих пір не володіє українською?
– Нє будь ханжой, – нервово відреагував Арсенбарісич, – Ти відел скока у мєня падпісчікав в фейсбукє? А у тєбя там даже страніци нєт… Но сєчас рєчь нє аб етам. К нам уже нє пєрвий год паступают жалаби на тєбя і тваю нєзаконную дєятєльнасть. На то, што тебя с каждим годам начінают ждать всьо больше і больше дєтєй. На то, што ти самовольно влєз і давно кормішся на чужой кананічєской тєріторіі. І так далєє, і так далєє, – в його лапах з`явилась ціла кипа написаних від руки скарг.
– А, зрозумів: це знову той старий хтивий развратнік Мороз кляузи на мене строчить. Все ніяк, п`яничка, не може вгомонитись, – Миколай скрушно похитав головою та явно уже не був схожий на побитого раніше дядька, – Бідна, нещасна, понівечена совком людина. Передавай йому мої щирі вітання та слова підтримки.
– Ти же панімаєш, што с помащью етава, – Чорт псіханув і затряс паперами перед собою, – Ми тєбя закроєм в СІЗО надолґа. Даже ґлазом нє маргньом. Вєдь тєбя, в атлічіі ат таво же Ріфмастєра, точна єсть за што пасадіть. Пасадіть і сгнаіть на кічє.
Він вскочив на ноги й став носитись по кабінету туди-сюди, іноді відбиваючи копитом на підлозі іскри. Занервував.
– Але ж ти не лише цю дурню прийшов мені сюди сказати? – Святий Миколай стояв уже на ногах. Його лице було спокійним та привітним, – То що в дійсності привело тебе до мене?
– Да єсть адна, – Чорт трохи стушувався, – нєбальшая, но настаятєльная просьба: может хватіт уже даріть падаркі нашему мальчіку?
– Це неможливо. Я приходжу до всіх дітей без винятку.
– Панімаєш, єму уже сорак два года і он уже нє…
– Знаю, знаю, – Святий Миколай перейнявся стурбованістю Чорта, – Але ж дитина засмутиться. Почне вередувати. Чого доброго накоїть щось.
– Но пятий год падряд – вєласіпєд, – Чорт розвів руками і знову сів на стілець, – У ребьонка скора будєт нєрвний срив ат етіх вєласіпєдав… Он із-за етава даже пєрєєхал в Кончу-Заспу. УДО. Два пєрімєтра ахрани. Картежи на сорак машин. Парашенка. Федина с етай псіхічкай Звєрабой. А тут раз – і апять етат вєласіпєд… Может айкос падарі?
– Дітям курити не можна, – строго мовив Святий Миколай., – Та й тобі чого цим перейматись? Це ж не твоя дитина.
– Проста так палучілась, што я єдінствєнний взрослий ва всьом етом балаганє, – Чорт змахнув зрадливу сльозу, – Нє паверіш, как тяжело мнє в етам дєтскам саду.
– Ти цю кашу заварив – тобі й розгрібати, – Святий Миколай був явно не готовий іти назустріч, – Та й у мене нема часу перейматись твоїми проблемами – потрібно іще подарунки дітям Антоненка-Riffmasterа доставити. Й не лише їм… Бувай з Богом! – прямо у глухій стіні кімнати засяяв прохід. Святий Миколай зробив туди крок та розчинився у повітрі, залишаючи Чорта наодинці у тиші та напівпітьмі.
– А Святий Миколай уже пішов? – у прочинені двері кабінету влізла червона пика сержанта Наливайка, проте миттю сховалась назад.
Та Чорту було вже не до цього. Він чітко розумів, що після Новорічних Свят насуваються страшні та непередбачувані часи. Єдиний дорослий із усього цього дешевого клоунського шапіто…
