Іноді я закриваю очі та подумки вдихаю аромат горілих шин. Це, мабуть, один із найсолодших ароматів, яким я коли-небудь смакував. А моя шкіряна куртка, згадую, іще довго тоді вивітрювалась від цього, безсумнівно, їдкого запаху свободи.
Іноді я прокидаюсь посеред ночі у холодному поту із думкою: «Як там Майдан? Ще стоїть? Штурм витримали?» А потім як стрельне в голові: який, к чортовій матері, штурм? Ти рік бачив на календарі? І полегшено засинаю далі.
Іноді мене обдає жахом при думці: а що якби ми тоді здались, програли? Якби у нас нічого в ті дні не вийшло? І одурівший від безкарності владний спрут виявився б в якийсь момент більш впевненим, більш мотивованим чи більш брутальним? Але миттю згадую Грушевського, Інститутську та всі наступні події в Криму й на Донбасі. Й це однозначно підтверджує, що із впевненістю та брутальністю у ворога було всьо окей. Як і з нашою рішучістю до спротиву. Бо на кожне загострення наша реакція була і швидка, і відповідна, і, що важливо, неочікувана для них.
Інертним аполітичним людям, які жодного разу не були на Майдані, а ще більше тим, хто в принципі не сприйняв його, надзвичайно важко зрозуміти глибинну суть цієї знакової події семирічної давнини. Адже, що для них Майдан? Акція непокори? Масові заворушення? Бунт, повстання, стихія, путч чи, навіть, «гасударствєнний пєрєварот» із «гражданскай вайной»? Цим людям можна крок за кроком переповісти хід подій. Розкласти їх по дням та по годинам. Пояснити причини, цілі та мотивацію учасників. А у відповідь знову почути, що «нє всьо так адназначна», «с той старани тоже билі такіє же укрАінци» й сакраментальне «і што ви сваім Майданам в ітогє дабілісь?» Такі стереотипні твердження не лише викликають подив, але й часто вводять в ступор.
Бо, в дійсності, непросто пояснити, що Майдан – це не лише якийсь каскад хаотичних подій. Не лише яскравий антураж із наметів, сцени, барикад, екіпірованих протестувальників та палаючих шин. Це ще й колосальна невидима робота над собою тисяч і тисяч людей. Це зміна їхніх ментальних установок. Творення в їхніх головах нових ідей та наративів. Переосмислення сенсів та цінностей. Переоцінка себе по відношенню до сім`ї, суспільства, країни та світу в цілому. Аналіз минулого, теперішнього і майбутнього й свого місця у цьому потоці часу. І найголовніше – соціальні зв`язки. Тисячі і тисячі нових, міцних, як канати, соціальних зв`язків. Як наслідок: хлипкий Майдан грудня 2013-го розігнати, при бажанні, ще можна було. Але Майдан лютого 2014-го – це уже була неприступна фортеця. Готова не лише захищатись, але й, при нагоді, атакувати.
По суті, кожен, хто пройшов Майдан, вийшов звідти абсолютно іншою людиною, ніж він був до цього. Саме це й викликає підсвідомий страх та дику ненависть у людей лінивих та байдужих. У людей, які до всрачки бояться будь-яких змін та які ностальгують за убогою совєцькою стабільністю. У тих, хто готовий торгувати власною свободою задля тимчасових подачок та тих, хто почуває себе, як риба у воді, в прогнилому світі нестримної корупції та договорняків.
Але є ще один дуже й дуже настирливий зовнішній чинник, для якого Майдан – це не лише випадкове більмо на оці чи якість там тимчасові незручності в сусідній країні. Для цього неврівноваженого та вельми габаритного чинника Майдан – це сатанинський шабаш та еталон дикості. Це фундаментальна апокаліптична подія та абсолютне зло у сферичному вакуумі. Це альфа і омега для його інфернальної ненависті та больовий нерв усієї його пропагандистської машини. Машини, яка день за днем і рік за роком у неймовірній кількості плодить тонни фейків, дічі та маніпуляцій на цю тему. І все лиш для одного єдиного: аби нівелювати, применшити, знецінити значення Майдану. Викликати у людей до подій семирічної давнини злість, несприйняття чи, навіть, відразу.
Здавалося б, якого хріна? Яке ваше діло там за порєбріком до Майдану? Адже, генеральне прибирання у нашій українській квартирі – це суто наші українські проблеми. Але ніт – виявляється, не лише наші. Виявляється, що за самовільне й несанкціоноване гопником із сусідньої квартири прибирання, треба платити квадратними метрами і життями. Десятками тисяч життів.
Сьогодні причиною кривавої помсти Росії за Майдан вважають і страх, що Україна стане економічно успішнішою та привабливішою. І те, що українське керівництво більше не буде брати участь в колосальних міждержавних корупційних оборудках, як це було в благословенні часи Кучми та Януковича. І те, що успішна незалежна Україна нахабно вестиме самостійну політику та, ще чого доброго, позбудеться впливу бувшої метрополії. І те, що Майдан стане наочним прикладом, таким собі успішним кейсом для дезорієнтованого та сегментованого населення корумпованих диктаторських країн постсовка, що прямо призведе до ризику втрати ненажерливими тамтешніми елітами влади.
Проте, змушений констатувати, що усе вищеперераховане, все таки, не є головними причинами такої звірячої ненависті до українського Майдану. При чому, з боку як і російських еліт, так і переважної більшості пересічних середньостатистичних росіян. Ключовою причиною є те, що росіяни до сих пір вважають Україну невід`ємною та невіддільною частиною Росії. Бунтівною частиною, яка випадково по нєдаразумєнію відділилась і тепер, ґлупєнькая, чогось бикує. Тому «законне» повернення цієї частини до батьківського лона є абсолютно правильною позицією люблячих батьків із використанням кривавого «а-та-та по попі» на Донбасі.
До чого тут Майдан, спитаєте ви? А все просто: український Майдан – це смертельний удар по імперській Росії, як цивілізаційному проекту. Тому що він формує в Україні абсолютно інші політичні та ідеологічні наративи, вщент руйнуючи російські імперські міфи та вибудовуючи начисто неприйнятні для жодної імперії соціальні відносини. Він відділяє Україну від Росії на недосяжну відстань, формує між ними нездоланну цивілізаційну прірву. А для сучасної Росії подібний стан речей – це смерть. А вмирати, бляха, не дуже хочеться. Адже, так зручно і комфортно вважати себе народом-богоносцем, пупом землі та «вєлікай дрєвнєй цивілізациєй».
Так чим стала вогняна зима 2013-2014-го саме для нас? Чому це настільки важливо і чому ці події є ключовими в новітній історії нашої держави? Скажу просто і коротко: Майдан – це уже діюча, відпрацьована, випробувана модель Нової України. Це, фактично, той ідеал, до якого необхідно тягнутися в українському державному будівництві. І зовсім не факт, що цей ідеал нам вдасться повністю втілити в життя. Але це не означає, що подібного не треба прагнути.
Майдан – це модель суспільства у мініатюрі. Суспільства активного, відповідального, креативного. Такий собі зменшений прототип для відпрацювання навичок самоорганізації у спільних проектах. Чи навичок трансформації ідей у рішення, дії та результати. Чи навичок мобілізації перед суспільними викликами.
Майдан – це неперевершений університет нових знань. Це унікальний квест, геймплей із можливістю випробувати себе у найнеймовірніших ролях. Це практична лабораторія соціальних відносин.
Майдан – це величезний плавильний котел із сотень тисяч людей, що спілкуються, творять, конфліктують, хайпують, сплітаючи тисячі нових соціальних зв`язків та формуючи сотні нових соціальних конструктів. І результативних конструктів. Адже, саме з Майдану пішли на війну перші добробати та перші волонтери.
Майдан – це велика історія для прийдешніх поколінь. Історія зі своїм прологом, динамічним сюжетом, катарсисом та розв`язкою. Крута, дивовижна та неповторна story, учасниками якої нам випала честь бути. Тому, будьмо гідні цієї честі. Й наша задача не дати цій історії загубитись у фальші та повсякденні. А взяти й перетворити її в неймовірну легенду для нащадків.
