Літній день 15 серпня 1944-го року видався прохолодним. Літо на Алясці в принципі ніколи не відзначалось спекою. Тим більше тут — на самому краю землі в Анкоріджі, де, навіть, влітку можна було бачити вдалині відблиски льодовиків на вершинах гір.

 

Цього разу блиснуло уже в небі і, невдовзі, поміж хмарами стало помітно силует чималенького літака, що здійснював віраж над Анкоріджем, аби зайти з правильного боку і поцілити на злітну смугу недавно збудованої військової бази Повітряних сил США Елмендорф. Літак опустився нижче і всі ясно побачили силует німецького Focke-Wulf 200 "Condor" із хрестами на крилах, приземлення котрого уже давно із нетерпінням очікували на авіабазі. Літак здійснив іще коло та м'яко зайшов на посадку. Як кажуть: німецька якість — це німецька якість!

 

До прийому дорогих гостей було усе готово. Щойно літак зупинився, як до нього підігнали трап, а солдати Корпусу морської піхоти США миттю вишикувались у почесному караулі. Кілька відповідальних військових кинулись до трапа розстеляти урочисту червону доріжку. Це були справжні ветерани, які пройшли Гуадалканал та всі битви на Соломонових островах, тому в розстелянні червоних доріжок на них можна було однозначно покластись.

 

Президент Франклін Делано Рузвельт через свою хворобу ніколи не зустрічав гостей на аеродромах особисто, але цього разу він так хвилювався, таким був стурбованим і заведеним, що його прийшлось негайно везти до літака на інвалідному візочку. Та й тут здавалось, що іще мить і президент Рузвельт зірветься на ноги, вистрибне з інвалідного крісла й самостійно стрімголов помчить зустрічати делегацію.

 

І ось, нарешті, двері на фюзеляжі новоприбулого літака відчинились й на трап впевненою ходою ступив він — довгоочікуваний гість. Гість зупинився, окинув все гострим пильним поглядом, розгладив короткі чорні вуса, вальяжно надів військову фуражку та різко вскинув руку у салюті Белламі, як називали цей жест тут у США. Рузвельт радісно зааплодував і розплився у посмішці, адже вперше на землю Аляски ступив його кумир — Адольф Гітлер власною персоною та зі своїм почтом.

 

Президент Франклін Рузвельт давно мріяв про зустріч із Адольфом Гітлером — ще із того часу, коли він розсварився із Вінстоном Черчилем у Овальному кабінеті. Франклін у той день звинуватив Черчиля у невдячності, кричав, що у того «немає хороших карт» і вигнав того зарозумілого й нахабного британця із Білого Дому геть, навіть, без обіду. Хай жере свої об'їдки у Лондоні, раз він такий невдячний і готовий воювати до останнього англійця.

 

«Ми більше не постачатимемо цьому розпалювачу війни Черчилю припаси та зброю та не спонсоруватимемо цю криваву бойню, на якій гинуть тисячі німецьких, британських і європейських солдат. Ми і так подарували їм уже 250 млрд. доларів — більше ніж будь-хто», — часто обурювався у своїх виступах та інтерв'ю президент Рузвельт і завжди добавляв, що «це не моя війна — це війна Черчиля. Він забирав гроші у США, наче цукерку в дитини. Якби я був прем'єр міністром Великобританії, то ця війна ніколи б не почалась!». І все це говорилось лише заради одного — заради омріяної зустрічі.

 

«Я дуже добре ладнаю із Гітлером. Я знаю цього хлопця. Я збираюсь поговорити з ним особисто, подивитись йому в очі та підписати із герром Адольфом наш спільний Big Deal та зупинити цю війну, — Рузвельт просто фонтанував під час своїх виходів до преси, — Я знаю, що він теж хоче, щоб усе це припинилось. Він розумний хлопець. Тим більше Німеччина ніколи не програвала війни. Ці хлопці уміють воювати. Якби Черчиль домовився, то ніколи б не став винуватцем цієї війни, яку я обов'язково закінчу».

 

— Я радився із дуже розумною людиною — із адміралом Міклошем Хорті з Угорщини, — говорив Франклін Рузвельт на останньому, перед зустріччю на Алясці, інтерв'ю, — Я запитав його чи може Британія перемогти Німеччину. Він подивився на мене, ніби кажучи «Яке дурне питання!» і додав, що «Німеччина велика країна, що вони відвоювали свою країну та досягли усього з допомогою воєн. Вони завжди воюють — вони так роблять постійно. І тому Німеччина завжди перемагає і нас переможе теж, якщо захоче», тому я впевнений, що зустріч із герром Гітлером буде хорошою.

 

Зустріч, дійсно, мала надзвичайний початок. Рузвельт зустрів Гітлера безпосередньо біля трапу літака і вони, як давні друзі, десь іще хвилину тисли одне одному руки, одночасно розсипаючись взаємними компліментами. Далі президент США запросив гостя пройти до автомобіля і вони обоє рушили по яскравій та урочистій червоній доріжці. В момент, коли вони уже доходили до авто, над головами усіх присутніх в парадному шикуванні шумно пролетіла «літаюча фортеця» B-17 в супроводі чотирьох новеньких P-51 Mustang. Німецький фюрер захоплено підняв голову, а американський президент аж сяяв від задоволення.

 

Зустріч двох лідерів світових супердержав та їхні наступні перемовини обіцяли стати історичними. Адже, про серйозність намірів Адольфа Гітлера свідчило те, що за день до його прибуття на Аляску прилетіла ціла німецька офіційна делегація, аби підготувати зустріч та підкреслити її високий рівень.

 

Очолював офіційну делегацію сам міністр закордонних справ Третього Райху Іоахім фон Ріббентроп — права рука Гітлера у міжнародних справах. Репортери не давали проходу німецькій делегації і, навіть, сфотографували Ріббентропа при заїзді в готель у невимушеній пляжній футболці із милим написом "SS" на грудях. Серед приїжджих також помітили Альберта Шпеєра, рейхсміністра озброєнь та боєприпасів, який прилетів вирішувати питання американських санкцій.

 

А от рейхсміністр пропаганди Йозеф Геббельс на Аляску не прилетів — у нього було безліч справ у Німеччині. Зате по усім американським державним радіостанціям в цей день транслювали промову Геббельса, де той, у властивому йому піднесеному стилі, емоційно оспівував дружбу між Великим Третім Райхом та Сполученими Штатами Америки, які «кружляють, наче в танці, по штормовим хвилям світової політики заради втілення принципів миру, взаєморозуміння та політичної мудрості, котрими завжди вирізнялися видатні лідери Німеччини та США, на відміну від нікчемних мілітаристів Європи, а, особливо, Великої Британії.»

 

Зала, у якій мали вийти до журналістів лідери обох країн, була битком набита охороною, пресою та офіційними особами. Гітлер та Рузвельт всілись під аплодисменти на імпровізованій сцені навпроти одне одного.

 

— Іще раз хочу подякувати містеру президенту за запрошення та теплий прийом, — першим своє звернення розпочав німецький фюрер, — Я дуже радий бачити пана президента здоровим і ще живим. Наші дві великі країни мають багато спільного. І основне, що їх об'єднує — це спільне прагнення миру. І саме тому ми зібрались тут для того, щоб зробити рішучі кроки назустріч одне одному заради встановлення миру у світі. Звісно, після усунення першопричин конфлікту, усуненням котрих ми у себе в Німеччині вже потроху займаємось, — Гітлер поплескав рукою по чималій кипі паперів, яку він завжди привозив із собою і у котрій він вчергове здійснював екскурс в глибини історії, де доводив, чому євреїв, як народу, ніколи не існувало і тому не має існувати й надалі.

— Я впевнений, — у словах Гітлера з'явились урочисті нотки, — Якби прем'єр міністром Великобританії був містер Рузвельт, то ця війна ніколи б не почалась.

 

— Я теж дуже дякую герру Гітлеру за те, що він згодився приїхати, — президенту Рузвельту теж було не звикати до реверансів та пафосних промов, — та знайшов безцінний час у своєму вельми напруженому робочому графіку. Все це говорить про те, що німецька сторона готова шукати шляхи до мирного врегулювання в Європі та зацікавлена у тривалому мирі. Америка теж готова іти назустріч миру, адже ми уже віддали тій невдячній Британії 350 млрд. доларів американських платників податків і тепер вважаємо, що досить вкладати гроші у війну. Бо це не наша війна — це війна Черчиля.

 

Рузвельт спеціально додав до попередньої цифри іще 100 млрд. доларів, бо йому здалось, що таким чином від добавляє ваги своїм словам.

 

— У нас із президентом Франкліном встановились дуже хороші і міцні прямі контакти, — продовжив далі Адольф Гітлер, — Ми неодноразово та щиро розмовляли по телефону. І центральним у наших спільних розмовах було завжди одне питання — Великобританія. З Британією зв'язані фундаментальні загрози національній безпеці Німеччини. Тому і ми, і Сполучені Штати щиро зацікавлені у врегулюванні британського питання. Великобританія та інша Європа мають визнати територіальні реалії та має бути відновлений справедливий баланс сил у Європі.

 

— І тому ми сьогодні зустрілись, — продовжив Рузвельт, — для того, щоб встановити мир, а не якесь там перемир'я. Герр Гітлер, як бачите, серйозно і конструктивно налаштований. Тому Британія, якщо вона хоче і прагне миру, має піти назустріч і прийняти всі ті умови, про котрі ми їй повідомимо пізніше.

 

— Пане президент! — вигук був із залу від когось із журналістів, — Але ж німецькі субмарини постійно атакують наші конвої в Атлантиці та топлять наші кораблі!

 

— Мені потрібно перевірити цю інформацію, — невдоволено зайорзав Рузвельт, ­— Кажете атакують? Це ж така їхня робота. Вони у цьому хороші. І ми теж хороші. Правда ми кращі, — намагався пожартувати спантеличений президент США.

 

— Хочу наголосити, — Рузвельт спробував перевести тему, — що після наших перемовин із паном Гітлером, я запланував запросити до себе містера Черчиля, бо тепер встановлення миру в Європі залежить тільки від нього одного. Черчиль має бути вдячний нам за ті 450 млрд. доларів, які ми йому подарували і які так і не змогли зупинити цю війну. І взагалі, ви всі знаєте, якби я був прем'єр міністром Великобританії, то ця війна ніколи б не почалась, — Рузвельт завівся і, навіть, дещо роздратувався.

 

— Більше того, — продовжив він, — ви всі маєте пам'ятати, хто перший прислав британцям «джавеліни».

 

— Пане, президент, схаменіться —«джавеліни" ж іще не винайшли!

 

— Це не має значення, — Рузвельта вже несло, — Ніхто так не допомагав тій невдячній Британії, як ми. Вони б ніколи не отримали ті 550 млрд. доларів, будь на то моя воля.

 

У залі теж народ зашумів і загалдів. Навіть Гітлер трохи знітився, бо він із вересня 1939-го ніколи не брав участь у реальних пресконференціях, тому корчив гримаси та теж почав йорзати на стільці. У залі все голосніше стали викрикувати:

 

­ — Питання до пана Гітлера! Питання до пана Гітлера! Підкажіть, а коли ви припините бомбардувати Лондон авіацією та перестанете бити по житловим масивам ракетами Фау-2?

 

— А це правда, що ви зганяєте євреїв у концентраційні табори та спалюєте їх у печах? Чи це, всього-на-всього чутки?

 

— А хто буде відповідати за каральні операції та за масові страти мирних мешканців на території України, Білорусі та Польщі?

 

У залі почався хаос і охорона за сигналом Рузвельта негайно припинила брифінг та почала виганяти пресу із приміщення. Проте, уже було пізно: шум лише посилювався. Кілька десятків людей раптово вискочили на сцену. Почувся звук розбитого скла. Гітлер впав зі стільця і забився у куток. Якийсь військовий підскочив до Рузвельта, схопив його за комір піджака, замахнувся і...

 

......................................................

 

... Президент США прокинувся від того, що його хтось тормосив за одяг.

 

— Пане президент, прокиньтесь. Ви заснули за робочим столом.

 

— Вибач, — Рузвельт виринув із дрімоти в Овальному кабінеті та побачив свого помічника Роберта, — Вибач, перевтома.

 

— Ви бурмотіли і матюкались уві сні, тому я трохи хвилювався,— Роберт, як завжди, був уважним.

 

— Та, всіляка дурня снилась, — посміхнувся Рузвельт, згадуючи дурнуватий сон про Аляску, — Є якісь новини для мене?

 

— Ось, — Роберт протягнув папку із шифрограмами, — Висадка в Нормандії пройшла вдало. Американська армія разом із союзниками закріпилась на березі і рухається вглиб Франції.

 

— Чудові новини, Роберт, — Рузвельт кивнув, — Відішліть генералу Ейзенхауеру привітання від президента. Але без пафосу, будь-ласка.

 

— І ще, Боббі...

 

— Так, сер, — асистент зупинився в дверях.

 

— Якщо мені буде дзвонити містер Черчіль і я знову, раптом, засну, то обов'язково розбудіть мене. Мені із паном Вінстоном треба буде переговорити.

 

— Так сер.

 

— Розбудіть мене, Боббі, навіть якщо мені насниться руда мавпа на посаді президента, — Рузвельту здалось, що це вдалий жарт.

 

— Скажете таке, американський народ ніколи не вибере в президенти руду мавпу, — парирував Роберт і обоє засміялись.

 

А за вікном вступало у свої права літо. Адже, видатний червень героїчного 1944-го лише починався.