site.ua
член клубу

Він дивиться на мене із цього фото не один десяток років. Дивиться тривожно і зосереджено. Дивиться, ніби питаючи: Як ти там? Що новенького? Чим живеш? І, взагалі, хто ти? Останнє питання задає постійно. Бо він ніколи не знав ні про моє існування, ні про існування мого батька. Та ба, навіть не знав про існування мого діда, який одружився на його молодшій доньці, моїй рідній бабусі, аж через роки після його загибелі на фронті.

Але завдяки йому – цій людині із гострим пронизливим поглядом – ви читаєте цей текст, бо живу та дихаю на повні груди я, порається біля своєї улюбленої пасіки мій тато й достойно прожила свої чесні роки моя неймовірна бабуся. І це не грьобаний пафос, не данина пабєдабєсній моді та не совкодрочерство в стилі «ані атдалі сваю жизнь на вайнє, штоби жилі ми – іх благадарниє патомкі». Зовсім і категорично ні.

Людиною на фото є мій прадід – Потикевич Володимир Давидович, простий український селянин, трудяга та сільський музика, батько шістьох дітей. Той, хто своєю безпосередньою загибеллю врятував від трагічної долі сім`ю та зберіг свій рід. Той, хто ціною власного життя оплатив існування своїх нащадків – і тих, хто жив тоді, і тих, хто мав народитись опісля.

…Війна для Західної України почалась 1-го вересня 1939-го року. Буквально через кілька днів, після того як два вусатих одіночєства підписали шлюбну угоду під назвою Пакт Молотова-Ріббентропа та вирішили відсвяткувати свою першу шлюбну ніч святковим тортиком під назвою Польська Республіка. Та, яка їм постійно муляла очі і яку вони весело та радісно розірвали на шмаття під час свого скаженого весільного спарування восени 1939-го. «Гірко! Гірко!» – захоплено кричали гості молодого. «Гірко! Гірко!» – вторили їм гості більш старшого. Затяжний поцілунок класової дружби, економічного співробітництва та спільних військових парадів невдовзі змінився сімейними скандалами та продовжився нестримним подружнім танцем смерті. Ця шалена полька стала по черзі затягувати в кривавий вир чергової світової бойні усе нові й нові народи та охоплювати все більші й більші території. Й гірко потроху ставало уже всім. Але найбільше цю гіркоту відчули ті, кого на цей божевільний святковий бенкет затягнули без жодного запрошення, а саме – це були українці, білоруси, євреї, цигани, ті ж самі поляки.

Рідне село мого прадіда Володимира – Оришківці, як і весь прикордонний Копичинецький повіт, що на Тернопільщині, радянські війська захопили у перший ж день своєї окупації – 17-го вересня 1939-го. Нова влада. Нові люди. Нові порядки. Про радянську владу ходила недобра слава – адже СРСР був всього в 20км і люди добре знали з ким вони мають справу. Знали, але, як це зазвичай буває в обивателя, все одно сподівались на краще. Хуже ж нє будєт? Не звірі ж вони якісь?

Все стало на свої місця менш ніж через місяць – почались арешти. Спершу таємні – люди стали просто щезати. В першу чергу ті, хто був учасником громадських, просвітніх, культурних чи національно-патріотичних організацій, священики, колишні воїни УНР, ветерани Войска Польського та Української Галицької Армії. А потім і всі підряд. Розмах репресій з кожним місяцем тільки посилювався. Страх, брехня, розпач та безнадія – всі оті стовпи, на які опиралась людиноненависницька радянська машина, із неймовірною завзятістю та шаленою швидкістю стали поширюватись на свіжоприєднаних землях. Саме в ці дні серед українців Галичини та Волині були посіяні оті зерна хронічного несприйняття всього совєцького та московського. Вкупі із вродженою гідністю та щирою любов`ю до рідної землі, вони стали основою виняткового героїчного спротиву скаженому радянському колосу на цих багатостраждальних землях.

Вдруге совіти прийшли в березні 1944-го. Це уже була не та зачухана та задрипана армія п`ятирічної давнини. Із величезним досвідом поразок та перемог, із вмінням маневрувати та перерозподіляти сили, цей броньований та наїжачений артилерією монстр нестримним валом котився на Захід та постійно вимагав для себе величезних ресурсів. Як матеріальних, так і людських. Тому, проходячи українськими селами та містечками, радянські війська вигрібали та ставили «пад ружйо» усе зріле й боєздатне чоловіче населення. Поголовно. Вигрібали всіх і тут же їх, необстріляних, кидали на ворожі позиції, лицемірно пояснюючи це потребою «іскупіть кровью сваю віну пєрєд родінай». Більша половина призовників гинула, зазвичай, у перших же боях. Подібні історії я знаю у селах Чернігівщини та Полтавщини, Київщини та Вінничини.

Не оминула ся доля й село Оришківці. У травні 1944-го в Червону Армію забрали всіх, кого змогли знайти та виловити. В тому числі й мого прадіда Володимира з його старшим сином Ярославом. Без навчання та вишколу, без будь-якого бойового досвіду, із мінімальною кількістю зброї та амуніції, у липні 1944-го їх кинули у гущу боїв під Бродами. Так, у кривавій м`ясорубці проти 13-го німецького армійського корпусу, до складу якого тоді навіть входила українська дивізія «Галичина», полягло більше половини призовників. Саме там і отримав своє перше бойове хрещення Володимир. Й лише після цих кривавих жнив усіх, хто вижив, відправили, нарешті, в запасні військові частини для бойової підготовки – у навчальні табори Ахуни та Селікса в російській глибинці. Якраз із цих сумнозвісних тренувальних таборів, з такими милозвучними слов`янськими назвами, мій прадід Володимир попав на 2-й Прибалтійський Фронт, де у складі спершу 86-ї, а потім 98-ї стрілецької дивізії, дослужився до звання старшини та став командиром артбатареї. Воював на півдні Естонії. Брав участь у боях за Ригу.

А у листопаді 1944-го його не стало. Передислокація. Підрив на ворожому снаряді. Миттєва смерть. Похований у братській могилі в 70 км. від Риги. В хаосі та метушні війни додому прийшла лиш звістка: «Пропав без вісти».

А на Тернопільщині в цей час спокій тільки снився. В умовах німецької окупації іще у 1942-му році на території краю почалась реорганізація та об`єднання українських національних рухів в єдину бойову організацію, що згодом отримала назву – Українська Повстанська Армія. Найпершою метою мережі бойових загонів став захист населення та збройний спротив німецькій окупаційній адміністрації. Після приходу Червоної Армії, й маючи за плечима сумний досвід 1939-41 років, український збройний спротив лише посилився. Відповіддю на це став тотальний терор органів НКВС із залученням армії, важкого озброєння та розгалуженої агентурної мережі. Результатом цього стали поразки та масові непоправні втрати.

Місцева Оришківська боївка була розгромлена 5-го травня 1945-го року.

– Зранє в село приїхали стрибки (скорочено: від «истребительные батальоны»), – згадувала цей день моя бабуся, – І обступили вони тотих бандерОвців у хаті в кінці села. Бо хтось сказав, шо там їхня криївка. Цілий день ішов бій. Аж поки ввечері не привезли гармату. Після того в тій хаті бандерОвці самі сє постріляли.

– А чого бабусю, вони пострілялись? – не вірив своїм вухам я.

– А щоб, Славцю, не попасти в полон. Бо їх би там замордували.

Облави у селі продовжились. Під час однієї органами була захоплена група молодих юнаків – симпатиків УПА. Серед них виявили брата моєї бабусі – 18-літнього Зіновія Потикевича. Присуд був швидким: зрада Батьківщині, участь у контреволюційній організації та 10 років таборів. Для сім`ї це був вирок, адже родини засуджених за «контрреволюційну діяльність» підлягали негайній депортації в Сибір. А без чоловіка шансів вижити та повернутись згодом назад практично не було. Кілька тижнів сім`я переховувалась по родичах та по знайомим. Але всі чудово розуміли, що довго це не триватиме, й готувались до найгіршого, аж тут…

Аж тут із фронту стали повертатись демобілізовані односельці. Й саме вони принесли сумну звістку про причину, місце та дату загибелі прадіда Володимира. Це сім`ю і врятувало, адже «многодетная вдова погибшего ветерана Великой Отечественной войны не подлежит принудительному выселению». Депортацію відмінили.

Вдивляючись у ці пронизливі очі на фото я іноді думаю – чому для того, щоб врятувати сім`ю, йому треба було загинути? І де той, хто оцінив вартість його життя? Та й кому була сплачена ця кривава жертва? Й задля чого у гігантській м`ясорубці Другої Світової Війни були цинічно відправлені на заклання мільйони інших жертв? Розтоптані мільйони доль? Спустошені мільйони душ? Тих, хто міг би продовжувати жити, народжувати дітей, трудитись та мріяти. Відповіді немає і, можливо, й не буде, проте…

30 квітня 1945-го року у своєму берлінському бункері застрелився любитель позаписувати відосіки та найвидатніший лідер сучасності, на думку тих, хто за нього голосував, Адольф Алоізович Гітлер. Німеччина капітулювала. Війна припинилась. Одна смерть зупинила бойню та врятувала від загибелі десятки тисяч людей, які, врешті-решт, перестали вбивати, склали зброю та повернулись до своїх домівок.

5 березня 1953-го року на своїй підмосковній дачі в Кунцево остаточно сконав відомий жартівник та просто патологічний невіглас Іосіф Віссаріонович Сталін. В країні гриміла Справа лікарів. Готувались чергові чистки партійного та державного апарату. В розпалі була Корейська війна. В таборах ГУЛАГу гнили сотні тисяч ув`язнених. Одна смерть усе це припинила та зберегла, можливо, мільйони життів.

Хто визначив таку ціну за їхні життя? І чи могла доля скластись по іншому – хтось би, наприклад, не пережив в дитинстві віспу, а когось би не відкачали після газової атаки в 1918-му? Й, може, тоді йому, Потикевичу Володимиру Давидовичу, не прийшлось би платити свою ціну? Там, у сімдесяти кілометрах від Риги.

yaroslav.deneka
Ярослав Денека

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації