Буває так, що змушують до когось заздалегідь або завжди ставитись шанобливо. Але чи правильно це?

Коли людина у літах веде себе як ідіот. Чи, скажімо, високопосадовець вчиняє як низькопосадовець. Сміливець на словах, а на ділі боягуз, але з регаліями. Що з ними усіма робити — поважати? Отож.

Авжеж має бути повага до кожного, але в тій мірі, в якій та повага є доречною в даній ситуації. Всіх нас з дитинства навчають поваги, але хіба ж вчать нас визначати тих, хто дійсно вартий пошани?

Можливо, за першого знайомства потрібно ввічливо ставитись до старшої людини, просто бо вона старша; до вчителя, лікаря, військового..., бо вони вчитель, лікар, військовий ... Але, коли взнаєш людину краще, то відповідно і ставлення треба змінювати. Це робить вас чеснішими перед цією людиною, бо вона знає чи заслуговує на повагу, чи на зневагу.

Але нас все вчать «кланятись»: то ми ще діти, то ще молоді, то підлеглі, то «молодші брати» великомосковітів, то просто, бо раби. Хоча наші предки і нащадки навряд чи хотіли би ставати на коліна, бо «так треба». Тому і ми маємо навчитись речі називати своїми іменами та поважати тільки тих, хто вартий того. І, що важливо, дітей своїх вчити цієї мудрості. Бо самі на рабів схожі та ще й дітей рабами змушуємо ставати.

Рабство, воно в середині. Бо служити — це одне, а прислужувати — це вже інше.