Чим довше триває наша війна, тим очевиднішим стає факт: ключі від її завершення перебувають у Китаї. Без його підтримки російська економіка вже зазнала б краху, а виробництво сучасного озброєння стало б неможливим. То чому ж Китай так потужно інвестує в Росію?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно спробувати поглянути на світ очима китайців. Китай — це Серединна Піднебесна імперія. Простіше кажучи, КНР бачить себе в центрі світу, тоді як усі інші держави — це лише її периферія. На Заході, з погляду Пекіна, взагалі розташоване пекло. Історично всі завоювання Китаю відбувалися шляхом вторгнення з півночі. Велика китайська стіна захищала країну саме від нападів кочівників із північних степів. Це зумовлено географією: на заході Китай оточений пустелями, на південному заході — найвищими на планеті горами, на півдні — джунглями, на сході — найбільшим на Землі океаном, і лише на півночі простягається рівний степ. Через цей степ до Китаю приходили монгольські та маньчжурські завойовники, і навіть японське вторгнення відбувалося з північного сходу через Маньчжурію. Столиця Пекін також розташована у північній частині країни.

Постійні загрози з півночі змусили населення та всю економічну активність зміститися на схід і південь, до узбережжя океану, яке століттями залишалося безпечним. Лише у ХІХ столітті загроза з моря реалізувалася у вигляді двох Опіумних воєн. Попри те, що економічне ядро сучасного Китаю вразливе для ударів з моря, що змушує Пекін розбудовувати потужний флот і провокує протистояння зі США та іншими азійськими країнами, КНР не боїться окупації внаслідок морського десанту. За умов рівних військових технологій ніхто не здатний провести десантну операцію таких масштабів, щоб захопити Китай з моря. Це класичне геополітичне протистояння «слона і кита»: Китай не може перемогти США на морі, а США не можуть здолати Китай на суходолі.

І тут ми знову звертаємо погляд на північ. Там розташована сучасна Росія, яка сама по собі занадто слабка, щоб загрожувати Китаю, але теоретично могла б надати свою територію його ворогам, ставши континентальним плацдармом для морських держав. Так само як свого часу Маньчжурія стала плацдармом для острівної Японії. Отже, для Китаю життєво важливо, щоб Росія ніколи не стала навіть ситуативним союзником США. Як цього досягти? Зробити Росію та США непримиренними ворогами, зіштовхнувши їх у конфлікті. Не Китай вигадав вторгнення Росії в Україну, але він його схвалив і підтримує, оскільки тривала війна не дозволяє Москві вирватися з орбіти Пекіна та зблизитися з його суперниками.

Цей витончений прийом свого часу застосував Сталін під час Корейської війни. Він розумів, що кинути виклик СРСР на континенті здатний лише Китай — якщо не перемогти, то принаймні максимально зв'язати радянську армію на фронтах, віддалених від Європи. Війна на два фронти свого часу стала смертельною для Німеччини в обох світових війнах. Як гарантувати, що Китай не перейде на бік США у Холодній війні? Зіштовхнути їх у відкритому збройному конфлікті, який унеможливить будь-який союз. Так і сталося, а Америці згодом довелося докласти титанічних зусиль, щоб відірвати Китай від СРСР і перетворити їх на супротивників. Сьогодні Сі Цзіньпін лише повертає Росії цей історичний борг. Це не випадково, адже Сі досконально знає історію СРСР і вважає її важливим прикладом для Китаю.

Можливо, Китай має ще більш далекосяжні плани щодо Росії, ніж просто її послаблення та утримання у власній орбіті впливу. Але перш ніж описати цей задум, слід пояснити два історичні моменти.

Перший момент: національний міф, навколо якого побудовано весь світогляд сучасних китайців, базується на тому, що Китай століттями був найпередовішою та найсильнішою державою світу, і лише у ХІХ столітті оступився, зазнавши того, що в КНР називають «Століттям ганьби». Це період між Першою опіумною війною 1839 року та завершенням громадянської війни в Китаї у 1949 році. З погляду китайської історіографії, зараз країна повертає собі законне місце у світі, а завдання влади — не допустити повторення цієї ганьби. Головною ознакою приниження Китаю тоді були нерівноправні договори з європейськими державами, які відібрали у нього території. Наприклад, Гонконг, який захопили британці й повернули лише у 1997 році, або Тайвань, відібраний японцями, повернення якого сьогодні може спровокувати Третю світову війну. Так от, ще однією країною, яка забрала у Китаю землі та примушувала до нерівноправних угод, була Росія. Величезні території Приамур'я та Примор'я були відібрані за Айгунським та Пекінським договорами у ХІХ столітті. А у ХХ столітті СРСР змусив Китай юридично відмовитися від Зовнішньої Монголії, формально будучи його союзником у Другій світовій війні.

Другий момент: це «майстер-план» Сталіна щодо завоювання Європи. Ідея полягала в тому, щоб підтримати реваншистські настрої в Німеччині та підштовхнути її до нової світової війни. Після цього планувалося дочекатися, поки Німеччина повністю знекровить Францію та Велику Британію у затяжній війні й виснажиться сама. Тоді СРСР зміг би вступити у війну, пройтися катком по всій Європі та підпорядкувати собі більшу частину світу. Проте Німеччина зірвала ці плани блискавичним розгромом Франції, і Радянському Союзу довелося воювати безпосередньо з Третім Рейхом. Росія також не змогла реалізувати свої блискавичні плани в Україні й тепер виснажується у нескінченній війні.

Ймовірно, зараз Китай готується провернути з Росією те, що Сталіну не вдалося зробити з Німеччиною. Китай претендує на статус наддержави. Сі Цзіньпін неодноразово заявляв американським лідерам, що світ достатньо великий, аби місця вистачило обом країнам. У перекладі з дипломатичної мови це означає пропозицію США «посунутися» та поступитися частиною світу як зоною виключних китайських інтересів. СРСР свого часу отримав таку зону впливу після Другої світової війни.

Для забезпечення абсолютної безпеки Китаю необхідно взяти під контроль території на північ від своїх кордонів, а це означає встановити контроль над частиною Росії. Але як це зробити, якщо Росія має ядерну зброю, а США завжди будуть проти? Для цього потрібно, щоб Росія настільки виснажилась у війні з Україною, щоб у неї не залишилося ні грошей для купівлі лояльності регіонів, ні військ для залякування окраїн. Тоді всередині РФ почнуться дезінтеграційні процеси розпаду. За таких умов Москва може сама попросити Китай ввести стабілізаційні сили в Сибір для боротьби з сепаратизмом. Важливо підкреслити, що Китай не змінюватиме юридичних кордонів Росії чи визнаватиме сепаратистів, а забезпечить лише де-факто контроль над територією.

У такому разі Китай зацікавлений у тому, щоб Росія продовжувала війну в Україні, послаблюючи себе економічно, демографічно та військово. Це неминуче призведе до деградації РФ та відкриє історичне вікно можливостей, щоб стерти позор нерівноправних договорів і назавжди закрити для США можливість використати північні території для вторгнення.

А де ж у цьому плані Тайвань? Острів є ідеальним пугалом як для США, так і для Заходу загалом. Поки вся увага прикута до морських маневрів у Тайванській протоці, можна тихо готувати плани щодо експансії в Росію. Прискорити ці процеси може смерть Путіна, після якої еліти почнуть війну всіх проти всіх, а регіони влаштують «парад суверенітетів». Тоді лише Китай зможе виступити стабілізаційною силою, яка має достатньо військ, ресурсів та рішучості, щоб узяти під контроль російський ядерний арсенал.

Заходу в цій ситуації відводиться лише роль глядача. Він може опинитися в пастці власної реактивності, коли рішення політиків просто не встигатимуть за темпом реальних подій. Китай, якщо він справді готується до такого сценарію, діятиме миттєво. Захід ніколи не схвалить цього публічно, але якщо операція буде швидкою та раптовою, як радянське вторгнення в Чехословаччину, то світові лідери будуть поставлені перед доконаним фактом (fait accompli), реагувати на який буде запізно. До того ж це позбавить Захід головного страху — безконтрольного розповсюдження ядерної зброї.