Слово, яким можна охарактеризувати сучасні події в Україні (і ширше, Східній Європі) — одне-єдине — ненависть.

Вона виринула ніби нізвідки – хоча проникливий розум відчував її нуртування під тонкою плівкою мастила на поверхні океану. Її було майже не видно – хоча крок за кроком, поступово на обличчя людей насувалась завіса злоби. Скельна плита тріскалась і репалась, нагнітаючи глибинний тиск тектонічних сил – і вибухнула жахливим землетрусом.

Це – не тільки про Україну, точніше, ширше, ніж про Україну. Події в Україні – як верхівка айсберга, що основою охоплює усю Східну Європу. Це – про відношення росіян та українців. Про політичні та державні відносини. Про взаємини всередині суспільства.

Це не про «громадянську війну», бо вона – не громадянська. Це – про страшний зсув у міжлюдських стосунках на просторі, більшому за Європу. Зсув, який насправді давно таївся на загумінках колективної підсвідомості пострадянського простору – в якому давно засіяне зерно тотальної ненависті, але вибухнуло саме зараз.

Чи ви думали, що треба для того, щоб вбити людину? Не ненароком, а спеціально, навмисно? Що стається із людьми, які ладні вбити один одного – а особливо із цілими народами?

Розлюднення – магічне слово, яке криється у основі нашого становища. Або – знелюднення, дегуманізація, «расчеловечивание».

Людина з природи не здатна вбивати собі подібних – це для неї завжди шок, фрустрація, колапс. Це щось на тваринному, інстинктивному рівні. Тому якщо тобі треба спонукати когось вбити – ти повинен зробити його «не-людиною», нелюдом, позбавити його людської подоби, зробити його якимось виродком, покидьком, зомбі, що його тільки і треба вбивати, бо інакше він тебе вб'є. Дуже важко взяти автомат і йти вбивати інших людей. Але якщо трошки попрацювати над уявою та образами – і перед тобою опиняється не людина з плоті і крові, така сама як ти, а уже якийсь демон чи виродок, якого не гріх і вбити.

Щоб примусити людину вбити іншу людину – слід розлюднити її, позбавити її людськості, перетворити її на річ, юніт, піксель на ігровому екрані, зробити її просто «ворогом», який он десь біжить, як іграшка – пуф! – і нема фішки, вона впала. У цьому мистецтві вправляється будь-яка пропаганда, що ставить собі на меті виплекати у суспільстві ура-патріотичний настрій, що рветься на війну, до бою, тощо...

Два основні слова розділяють світ залежно від відношення людини до нього – сказав би один з найвеличніших філософів ХХ ст. Мартін Бубер. Це основоположні слова, які формують два паралельні світи світоладу і два паралельні Я.

«Я – Ти» і «Я – Воно». Книга «Я і Ти» Бубера взагалі мала б стати обов'язковою лектурою для всіх. Вона указує на те, що лежить у підвалинах нашого життя. На головну і єдину драму всієї історії – де вічне, животворне, одухотворююче, наділяюче смислом «Я-Ти» намагається відродитись і протистояти вічному обездушевлюючому, оречевлюючому «Я-Воно».

В простій мові це інколи називають: «ставлення до іншої людини як до особистості/суб'єкту, або як до речі/предмету/об'єкту». Ставитись до іншого просто як до знаряддя, яким досягається моя егоїстична мета моєї діяльності – чи до мети, заради якої існує моя діяльність? Егоїстична – не тільки моя особиста, а і в сенсі колективного егоїзму колективного еґо – спільноти, партії, нації, і навіть – людства, так, людства!

«Я-Воно» – це ставлення до іншого як до речі, з якою я займаюсь маніпуляціями, використовую («юзаю") її для моїх потреб – влади, багатства, задоволення. Використовую – і змінюю, як рукавички, ці речі, коли вони припиняють виконувати свою функцію. Треба – піднесу тебе на п'єдестал, а треба – уб'ю, бо така потреба. Це моя користь, і я дію корисливо, щоб зискати мою користь.

Тут байдужі мета, пояснення, виправдання, ідеології і словесні викрутаси, яким я прикриваю мої використання. Важить тут одне – хто є інша людина переді мною? Навіть коли вона помиляється – вона лишається суб'єктом, дитиною, що хибує, яку треба виховати, чи стає об'єктом, річчю, яку треба знищити, як некорисну, безглузду?

З "Я-Воно", з корисливого ставлення постає не тільки використання. З нього – коли річ із стану "корисної" переходить у стан "шкідливої", "ворожої". Коли постає Ворог – постає Ненависть. Ненависть не просто відштовхується від Іншого. Вона прагне перетворити його,оце "Воно", у Ніщо. Коли ми ненавидимо, хочемо принизити когось, ми підсвідомо уживаємо "Воно": "Та що ти таке?!". Ми уживаємо звертання до речі у середньому роді. Це на підсвідомому рівні видає ту саму космічну антнномію "Я-Ти" і "Я-Воно". "Та щоб ти щез! Щоб тебе не було!" – це ще приклад бажання з-нищ-ення, унічевлення іншої особи, "Річ повинна бути обернена на ніщо". "Помножена на нуль", як казав один харківський мер.

Світ і людина, що стоїть перед світом, поділяється на два полюси, за цими ж основними словами.

З одного боку – "Я-Ти", прийняття єством до єства, відкриття і одкровення, те, що в простій мові має ім'я Любов. Це можна назвати Людяністю – або, старим українським словом Людськість (це слово, так само, як європейське Humanitas/Humanité, має потрійне значення – властивість "бути людиною", моральну рису Людяності, і реальність людства як сукупності всіх людей). Бути Людиною – це не просто бути представником біологічного виду Homo sapiens. Це передусім мати в собі щось те, що одвіку називається "людяним", "людськістю" духовного виміру, що причетна до Божественного Духу і до царства свободи. "Я-Ти", Людяність – це ствердження Життя, благословіння сущого і постаючого.

А з іншого боку – метафізичний надир, безодня провалля – Ненависть, як заперечення усього в ім'я мене. "Свету ли провалиться, или вот мне чаю не пить? Я скажу, что свету провалиться, а чтоб мне чай всегда пить". Відомий російський філософ Епштейн влучно назвав це "мирозлобием", що є " эмоционально агрессивное отношение к миру, злорадство по поводу его бед и несчастий" ("От совка к бобку"), і вивів образ людини, який запанував на теренах пост-СРСР – "бобок". Цей шлях плекання Ненависті не притаманний тільки нам. Він – всесвітній, глобальний, космічний. Це – метафізичні полюси світоладу і людського буття.

І якщо по один бік – ствердження Людськості, одкровення людяності – то по інший бік, відомо, протилежність знелюднення, дегуманізації. У цьому і полягає те, з чого ми почали роздум – повстання ненависті, що створює собі ворога.

Ненависть повстає не тільки у формі війни, де розлюднення сягає цілих народів і мас, і мільйони людей втрачають статус людини лише через належність до певної групи. Хоча війна і є цілковитим втіленням ненависті, але вона є принаймні не єдиною її формою.

Ненависть – це і тоді, коли ми не хочемо чути один одного, відмовляємося від діалогу, відкидаємо нашого зустрічного Іншого, анігілюємо його, "множимо на нуль". Коли, замість спільної розмови і діалогу, замість колективного пошуку спільного розв'язку проблеми, замість спільного раціонального дискурсу (роздуму), ми просто сваримося і проклинаємо один одного. Нас не обходить потреба дійти спільної думки. Нам треба тільки перемогти один одного у суперечці. Не істини шукаємо, і навіть не консенсусу – а перемоги у суперечці і запихання опонента за пояс і під стіл.

Будь-який діалог передбачає наявність спільного фундаменту – спільних ідей і цінностей, що об'єднують усіх учасників розмови попри всі відмінності та незгоди. Що нас об'єднує, попри всі відмінності, що є дійсно вище і цінніше, настільки дороге для нас, що перед лицем його ми маємо подолати розбіжності і виробити спільну стратегію щодо цього Спільного? Ми всі є різні, у нас у всіх власні інтереси та цінності. Чому ми повинні домовлятися і розмовляти один з одним, а не намагатися перевершити і перемогти один одного, навіть ціною знищення опонента? Насамперед тому, що є щось таке спільне, що єднає нас, що є спільним для всіх нас, чого потребуємо усі ми, і заради буття цього спільного ми повинні знайти спільну мову, порозумітися. Як приклад – це планета Земля. Ми змушені домовитися щодо спільних планетарних проблем, наприклад, захисту природи і обмеження ядерних озброєнь, тому що існування Землі критично необхідне для всіх нас. У національному масштабі таке "спільне, що понад усі відмінності" інколи називає національною ідеєю, інтересом тощо. Що б там не було, без спільних ідей, слів, мови, цінностей неможливий діалог. Коли ти і я маємо цілковито протилежні і взаємосуперечливі цінності та інтереси – ми ніколи не домовимося. Бо те, що є для мене благо, для тебе – смерть. "Болівар не витримає двох".

Втрата можливості розмовляти – це уже момент відчуження, взаємного заперечення, де до взаємного знищення тільки один крок. Коли це суціль і поряд відбувається у приватних стосунках – це ніби непомітно, і це ігнорують. Так, як ігнорують маленький огарок цигарки, який тліє у сухій траві. Мовляв, максимум, до чого це може призвести – це до того, що двоє людей припинять спілкуватися, "порвуть стосунки", "забанять" один одного. Але коли таке виходить на суспільний, політичний рівень – це прямий шлях до війни. Коли у суспільстві замкнуті усі канали діалогу і розмови, коли замість суспільного діалогу – суцільний монолог, а замість розмови і спільного роздуму – суцільне вправляння в риториці і таврування за принципом "що страшніше, то краще" – війна на порозі.

Ми зіткнулися останніми роками із повстанням Ненависті – розлюднення, відчуження, відсутності діалогу і перетворення людини у річ, а опонента на ворога. Це не трапилось несподівано – це зростало поступово, різними шляхами і у різних просторах. Перший дзвіночок пролунав в інтернетах. Люди втратили уміння і, що страшніше, бажання розмовляти і домовлятися. Уже немає слів. Істерика, прокляття, бан в інтернетах… це я бачив за пару років до початку російсько-української війни.

Про шляхи плекання і зростання Ненависті можна писати цілу книгу, і одним дописом тут не обмежишся. Найбільш очевидний і найпотужніший канал ненависті – це звісно, російська пропаганда. Аналіз того, як вона плекала і виховувала цілий колосальний егрегор ненависті, займе цілу статтю, і вже має багато текстів з цього приводу. Вище сказано про "мирозлобие" у Епштейна. Це почалося в Росії давно: "Ненависть, жестокость стоит внутри русской истории и наполняет все русское общество" (рос. письменник В. Сорокін). "От совка к бобку", такий шлях російських мас... Як бачите, про це пишуть російські автори російською мовою, тож у русофобії мене не звинуватиш. Цей аналіз має бути доглибним і грунтовним – бо це не просто тимчасове умопомешательство мас, а тривала історія, котра сягає витоків багатовікових російських масових комплексів і звичок.

Українофобія, ненависть до всього українського – це чи не найбільший внесок до вибуху ненависті, що зробили ЗМІ і можновладці. Тут основну провину російських творців ненависті поділяють українські "біло-сині", комуністичні та проросійські речники, писаки, політикани, які протягом десятиліть плекали страх і ненависть до всього українського, до самої ідеї України. Знову таки – ця українофобія має багатовікову історію, від "мазепинців" і "петлюрівців" до "бандерівців" до "правосєков". Ще у 2011 році я побачив стрімке зростання українофобії у проросійських спільнот, де все українське, що заявляло про свободу та рівноправність українського порівняно із російським, викликало миттєвий бан…

Відтак, російська інформаційна агресія, що плекала фобії та ненависть до України, Заходу, Європи, Майдану, і почалась задовго до Майдану-2013, по достоїнству отримує перше місце у плеканні ненависті на наших теренах.

На жаль, українська політична еліта не змогла дати відповідь на виклики доби. Вони не змогли протиставити трендові ненависті, деякі самі розвивали російські хейт-спічі (про "фашистів"), а деякі або не змогли дати відсіч ненависті, або самі генерували альтернативні "промені ненависті". Більш трагічно і небезпечно те, що у 2014-2015 рр. відчуження, розлюднення опонента та блокування суспільного діалогу мовою ненависті (hate-speech) вторглося в середину українського суспільства (через взаємну дифамацію, таврування, вироблення продукуючих ненависть мемів (зокрема, "вишиватник", "порохобот" тощо)), що доти не було притаманно українському суспільству, політичні дебати якого переважно були "понарошку" (на відміну від російського). "Адепти політсил, які зараз перебувають у стані конфлікту, перетворюються на сектантів. Вони перестають чути не тільки одне-одного, але й точку зору, яка хоч у чомусь відрізняється від "канонічної"…. Таким чином громадськість розривають між двома однаково деструктивними напрямками"

Щоб викласти докладно кожен ракурс цієї діалектики ненависті, треба кожному з них присвячувати окремий допис, та й написано про деталі немало. А тим часом, завершуючи цю прелюдію, наголошу найголовніше.

Проходять політики. Минають імперії. Спливають століття. Розпадаються партії і союзи, держави і континенти. Але попри все і крізь усе залишається – допоки існує людство – Людина. Її любов і ненависть, її болі і пошуки, драма, розум і воля, життя і смерть. Відтак, якщо і є найбільш суттєвий, найістотніший зріз, аспект, смисл і мета подій – це буде антропологічний вимір, вимір людськості.

Протягом тисячоліть триває поступ Людськості, яка зростала вшир і вглиб, охоплюючи дедалі більші людські спільноти, відкриваючи реальність загальної свободи, рівності та гідності усіх людей. Від свідомості "тільки мій рід є гідним людської честі і людяного ставлення" до розуміння "усе людство як одна родина і ми усі складаємо одну сім'ю – йшла битва Людяності та Ненависті у свідомості людей. Історія наповнена жахіттями, її "не можна читати без брому" (В.Винниченко), це шерег смерті, тортур, жахіття, прокльонів, що зметає у небуття народи, покоління, цивілізації.

Людство технічно розвинулося до неосяжних масштабів. Технічна міць людства перевищує усі збагненні обрії, людина змінює планету, проникає у найглибші таїни природи, здатна знищити Землю тисячі разів. Раніше неосяжна, необмежена богиня Земля, на якій роїлися нікчемні мурашки-люди, що їх зметало буревієм стихій, перетворилася на маленьку грудочку під ногами титана, що може у будь-який момент її розтрощити. Але духовно, морально, ціннісно людина лишилася точно такою ж, якою вона була дві, коли не пять, тисяч років тому. Ті ж пристрасті, та ж жадоба до влади, багатства, насолоди, ті ж суперечності і протилежності, та ж спільність і відчуженість. Карлик виріс у Гіганта, тіло стало величезним, але розум і дух всередині лишився той же, і тепер велетенський громило має мозок набагато дрібніший, ніж його могутні лапища. І це – головна антиномія наступних століть: ми виростили могутню силу, але як тепер розвинути ментальний горизонт людства до тих меж, які вже охопила його технічна могутність? Як виплекати дух, що зможе контролювати надзвичайно дебеле тіло?

Якщо ми відкинемо всі пропагандистські, геополітичні та історичні нашарування, залишиться одна-єдина метафізична суть – протистояння Ненависті та Любові, що дуже влучно та невипадково римується українською мовою із Людяністю. Вона лежить у глибинній буттєвій основі сучасної політичної історії. Вона сягає глобального, космічного розмаху. Це – всезагальна боротьба за майбутню основу існування цілого людства

Ненависть екзистенційно простіша – щоб лишатися у матриці Ненависті, варто просто існувати, як жива істота, як тварина, з її інстинктами. Розглядати світ як концентричні кола довкола мого Я, як простір речей, з якими я оперую, маніпулюю, дію у моїх інтересах. Все суще, що переді мною – просто об'єкти для моєї маніпуляції, предмети, які я сприймаю у чутті, пізнаю розумом, і на які я дію-впливаю з метою здійснення моїх цілей, інтересів та бажань. Є Я і не-Я, чужий мені, інший щодо мене, ворожий мені світ, речі якого (живі та неживі, розумні і нерозумні, люди і не-люди) існують концентрично відносно мене. Це природне чуття, що ми відчуваємо без будь-якої складної філософської рефлексії…

Людяність, або Любов – набагато складніша. Щоб додуматись до неї, потрібна чимала філософська робота: на найвищому рівні абстракцій, продумуючи досконально усі галузі причинно-наслідкових зв'язків, вникаючи у витоки, суть та ціль світоладу, піднімаючись до мислення світу як єдиної системи, ланки і елементи якої взаємопов'язані між собою, маючи спільну долю, а людства як єдиного організму, у якому "коли страждає один член, страждає все тіло" (1 Кор. 12:26). Це велика робота розуму та уяви.

Тому головна битва відбувається саме тут: між Людяністю та Ненавистю. Вона сягає духовної, метафізичної глибини, вона є метафізичною суттю нової війни у Європі. Довкола вищих цінностей обертається світ – нечутно обертається він (перефразую Ф. Ніцше). І тільки збагнувши це, ми можемо зрозуміти, що насправді діється, між ким і чим насправді іде війна, і – перемогти у цій боротьбі.