Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі і не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М'язи розслабились, душа угрілася, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозліталися хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають вже по-іншому.

Ліна КОСТЕНКО,«Записки українськогосамашедшого„

Олександр Максимович Сич, голова Івано-Франківської обласної ради. Цей українець пройшов значний та тернистий шлях до здійснення своєї мрії. У нього неймовірна кількість граней. Проте найфундаментальніша та найбільш резонуюча – він ЛЮДИНА. Людина, котра мислить, відчуває, пише. Громадянин своєї країни, котрий свідомо осмислює історію, культуру та генетику своєї Нації.

Природжений політик, під час «Сповіді» він відкинув дипломатію і йому стало сили чесно розповісти про те, що бентежить його розум, душу та серце.

«Сповідь». Покута. Коли ти втрачаєш згоду із самим собою. Непокоїшся. Навіть інколи соромишся. А потім тобі стає настільки важливо бути абсолютно чесним та щирим, що ти забуваєш про камери та про тисячі глядачів, котрі дивитимуться твою «Сповідь».

Олександр Максимович розпочав програму як досвідчений, обережний, виважений політик, проте раптом зупинився, на мить замислився і все ж таки зумів відкрити нам людину, Олександра Сича.

Є люди, з котрими «смачно» думати і «апетитно» вести навіть найскладніші діалоги. А в нас вони надзвичайно важкі.

Нас тисячі років позбавляли можливості усвідомлювати свою генетичну спадщину. Замість того, щоб, вивчаючи минуле, будувати майбутнє, кращі з нас віками змушені були вмирати та вбивати, аби не втратити хоча б сьогодення.

В прогресивних світових спільнотах з цього приводу працюють цілі інституції, котрі культивують генетичну пам'ять, формують ставлення до тих чи інших історичних фактів, опікуються культурологічною спадщиною, зберігають традиції. Все це надскладні процеси, хід яких не має зупинятися ані на мить.

І чим більше людина, патріот присвячує себе своїй державі, тим більше він починає замислюватися над несправедливістю історичних процесів. Проте найбільшим лихом для нас усіх продовжує бути ВІЙНА.

Я не знаю, як і про що думають інші. Мабуть нікому, окрім Всевишнього, не дано про це знати. Але я щиро переконаний, що турбуючись про долю своєї країни, переживаючи її біль як свій власний, людина несе в собі МИР.

Він щиро посміхається усім. Він захоплюється своєю Батьківщиною. Він знає та усвідомлює завіти дідів-прадідів. А ще… він мріє зробити щось важливе для своєї країни, залишити щось після себе. Та не для того, щоб його любили та дякували йому, а лише тому, що мріє хоч якось віддячити своїй Україні, котра подарувала йому все, що він має, усе, що він любить і чим дорожить.

Багато часу минуло після зйомок «Сповіді» з Олександром Максимовичем, а я подумки часто продовжую наш діалог. Безліч запитань, котрі лунають в голові. Непростих, гострих запитань. На теми, спілкування, на які нам так не вистачає. Це загальнонаціональний інтелект. Громадянський. Суспільний.

Для того, щоб докопатися до нашої до нашої справжньої історії та генетики потрібно зрізати величезний пласт хворобливого комуністичного антиукраїнського середовища. Це болісний процес. Нас ще довго буде лихоманити від нього. І це не дивно, адже більше ста років країною намагаються керувати внуки та правнуки вихованців мавзолейної мумії.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».Герой програми Олександр Сич