Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті

Молитва на івриті

א מִזְמוֹר, לְאָסָף:

אֵל, אֱלֹהִים יְהוָה— דִּבֶּר וַיִּקְרָא-אָרֶץ;

מִמִּזְרַח-שֶׁמֶשׁ, עַד-מְבֹאוֹ.

ב מִצִּיּוֹן מִכְלַל-יֹפִי— אֱלֹהִים הוֹפִיעַ.

ג יָבֹא אֱלֹהֵינוּ, וְאַל-יֶחֱרַשׁ:

אֵשׁ-לְפָנָיו תֹּאכֵל; וּסְבִיבָיו, נִשְׂעֲרָה מְאֹד.

ד יִקְרָא אֶל-הַשָּׁמַיִם מֵעָל; וְאֶל-הָאָרֶץ, לָדִין עַמּוֹ.

ה אִסְפוּ-לִי חֲסִידָי— כֹּרְתֵי בְרִיתִי עֲלֵי-זָבַח.

ו וַיַּגִּידוּ שָׁמַיִם צִדְקוֹ: כִּי-אֱלֹהִים, שֹׁפֵט הוּא סֶלָה.

ז שִׁמְעָה עַמִּי, וַאֲדַבֵּרָה— יִשְׂרָאֵל, וְאָעִידָה בָּךְ:

אֱלֹהִים אֱלֹהֶיךָ אָנֹכִי.

ח לֹא עַל-זְבָחֶיךָ, אוֹכִיחֶךָ; וְעוֹלֹתֶיךָ לְנֶגְדִּי תָמִיד.

ט לֹא-אֶקַּח מִבֵּיתְךָ פָר; מִמִּכְלְאֹתֶיךָ, עַתּוּדִים.

י כִּי-לִי כָל-חַיְתוֹ-יָעַר; בְּהֵמוֹת, בְּהַרְרֵי-אָלֶף.

יא יָדַעְתִּי, כָּל-עוֹף הָרִים; וְזִיז שָׂדַי, עִמָּדִי.

יב אִם-אֶרְעַב, לֹא-אֹמַר לָךְ: כִּי-לִי תֵבֵל, וּמְלֹאָהּ.

יג הַאוֹכַל, בְּשַׂר אַבִּירִים; וְדַם עַתּוּדִים אֶשְׁתֶּה.

יד זְבַח לֵאלֹהִים תּוֹדָה; וְשַׁלֵּם לְעֶלְיוֹן נְדָרֶיךָ.

טו וּקְרָאֵנִי, בְּיוֹם צָרָה; אֲחַלֶּצְךָ, וּתְכַבְּדֵנִי.

טז וְלָרָשָׁע, אָמַר אֱלֹהִים, מַה-לְּךָ, לְסַפֵּר חֻקָּי; וַתִּשָּׂא בְרִיתִי עֲלֵי-פִיךָ.

יז וְאַתָּה, שָׂנֵאתָ מוּסָר; וַתַּשְׁלֵךְ דְּבָרַי אַחֲרֶיךָ.

יח אִם-רָאִיתָ גַנָּב, וַתִּרֶץ עִמּוֹ; וְעִם מְנָאֲפִים חֶלְקֶךָ.

יט פִּיךָ, שָׁלַחְתָּ בְרָעָה; וּלְשׁוֹנְךָ, תַּצְמִיד מִרְמָה.

כ תֵּשֵׁב, בְּאָחִיךָ תְדַבֵּר; בְּבֶן-אִמְּךָ, תִּתֶּן-דֹּפִי.

כא אֵלֶּה עָשִׂיתָ, וְהֶחֱרַשְׁתִּי— דִּמִּיתָ, הֱיוֹת-אֶהְיֶה כָמוֹךָ;

אוֹכִיחֲךָ וְאֶעֶרְכָה לְעֵינֶיךָ.

כב בִּינוּ-נָא זֹאת, שֹׁכְחֵי אֱלוֹהַּ: פֶּן-אֶטְרֹף, וְאֵין מַצִּיל.

כג זֹבֵחַ תּוֹדָה, יְכַבְּדָנְנִי: וְשָׂם דֶּרֶךְ—אַרְאֶנּוּ, בְּיֵשַׁע אֱלֹהִים.

...Наприкінці XVIII століття у Російську імперію включається багато земель, на який формується «Смуга єврейської осілості». В першу чергу, на українських, білоруських та литовських землях. «Смуга осілості„ включала в себе саме ці території. Здебільшого українські. Це був абсолютно програшний шлях. Причин для створення смуги в російського уряду було кілька. Перша – економічна. Вважалося, що «злі й погані юдеї„ заважають християнським купцям торгувати, мовляв, через це погіршилась економіка імперії. А зовсім не через те, що люди, які нещодавно були підданими Польської держави, раптом опинилися на окупованих землях.

Друга полягала в тому, що частина єврейського населення підтримувала польські повстання. Треба було обмежити території, на яких євреї могли жити. Єврейському населенню заборонили жити на території великих міст і маленьких сіл. Залишались малі містечка. І це обмежувало сферу праці. За часів польського панування єврею віддавали ті роботи, що «негожі християнину„. Наприклад, давати позики. На території Російської імперії все було іще більш специфічно. Однак, це відбулося не за один день чи навіть рік.

У Києві була давня і велика єврейська громада. Євреям Києва кілька років поспіль казали, що вони мали продати все своє майно і виїхати. Однак, єврейська громада Києва була потужною. І впродовж усього XIX століття відбувалась ця велика боротьба за існування. Був «платіж коробочного збору„ на право мати кошерного м'ясника. Велика частина збору йшла на утримання поліції, яка здійснювала грубі обшуки, щоб знайти нелегальних євреїв. Тобто вони займалася утисками євреїв, які їм платили.

Джерело: https://hromadske.radio/podcasts/zustrichi/smih-kr...

Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн

Я прошу тебе, мій читачу, вислухай мене. Почуй мої щирі слова, що йдуть від самого серця. Великий біль стоїть за цією «Сповіддю». Дві нації, віками живуть на одній землі, мають спільного ворога, котрий голодом, кулями та засланнями винищував їх, водночас штучно створюючи між ними ворожнечу. Дві Нації, що мають спільний історичний біль.

Виросли цілі покоління, котрі навчені тому, що ми – вороги. Здатність любити ближнього як самого себе підмінили в нас ненавистю, зневагою та ворожнечею. Та запитай самого себе, жовто-синій, про те, звідки взялася ця прірва. Чи справді це твоя власна нелюбов, чи сатанинською червоною рукою було посіяно в твоїй душі сім'я розбрату і ворожнечі?

У кожного своя правда. Моя істина в тому, що неприязнь та недовіра поміж тими, хто любить Україну – це те, чого так прагне наш самозваний брат, що завжди був братовбивцем по своїй суті. А ще, мушу сповідатися, мені вкрай болить. Болить той бруд і та ганьба, котрими цинічно та підступно вкривають рідний моїй крові єврейський народ онуки та правнуки червоних комісарів, їх вірні наслідувачі. Болить настільки, що я не здатен мовчати і не говорити про це.

220 «Сповідей» – це мій маніфест того, що я відчуваю в нашій з вами Україні. Її біль та щастя, надія та покута, минуле та майбутнє, мрії та сьогодення. Імперський вплив на розум зіштовхує нас душами і серцями, ріже відчуття та сприйняття уламками кривих дзеркал, спотворюючи, викривляючи нашу дійсність. Цього не повинно бути. Не може ненависть бути фундаментом, базисом для побудови чогось значущого. Любов може. Бог може. Дух може.

Мені інколи стає страшно. Страшно від усвідомлення холоднокровності безкарних, від цинізму запроданців та морального каліцтва тих, хто не гребує золотом на крові, а більше того – прагне до нього. Страшно від того, що жоден з нас, українців, не захищений від того зла, фальші, бруду та ненависті, котрими наповнюють наш український простір манкурти.

Я за православну Україну. В якій пліч-о-пліч живуть представники різних конфесій, національностей та віросповідань. В якій братом-українцем є той, хто кохає та плекає вільну, сильну, незалежну Україну. Все інше – умовності, не варті нашої уваги.

Ось так євреї та українці – нехай по-різному, але вірують в одного Бога і так однаково люблять Україну. Моя мрія – винищити уламки кривих дзеркал, котрими червоні пошматували наші серця та розуми. Саме ця мрія раз у раз виштовхує мене із домашнього затишку метушливої столиці назустріч таким, до мого сорому донедавна незнайомим мені, частинкам нашої країни. Назустріч тим, хто так віддано та щиро любить нашу з вами країну.

Від мене довго приховували, що в моєму роду були раввіни. Мені не тільки боялися зізнатися в тому хто я і якого роду, а навіть намагалися викривити правду, записавши мене від народження «росіянином». Боялися настільки, що воліли, аби я був «як усі», а не був собою.

В мене серце крається від усвідомлення того, що цілі покоління проживали не саме життя, а лише його відображення у викривлених червоних дзеркалах. Жили лише тією тінню життя, яку «дозволяла партія».

Я єврейське дитя. Громадянин України. Мої діти українці. І я цим неймовірно пишаюся. Каюся, інколи стає настільки важко і боляче від того, що зараз коїться з моєю країною, що приходить на думку полишити все та поїхати, адже можливостей для цього більш ніж вдосталь. Та поки моя рідна Україна не на життя, а на смерть б'ється із зовнішніми та внутрішніми ворогами, я її не покину. Буду з нею, щоб не сталося. І допомагатиму, скільки стане сил.

Мене чув рабин. Розмова не на рівні слів, а на рівні душ, як і має бути зі священнослужителем. Та більше того, він відчував теж саме. Але не тому, що емпатично сприйняв мої відчуття, а тому, що вони резонують його власним переживанням.

Я пізно прийшов до Бога, через що багато років жив образами, сумнівами, гнівом та недовірою. Ці роки безбожництва винищили в моїй душі здатність довіряти і ледве не знищили вміння бути щасливим. Безумовно щасливим, як можна тільки в Господній Любові, а не викривлено, по-диявольськи задоволеним від того, що матиму щось. Адже щасливій людині досить усвідомлення Бога, віри в мудрість Його замислу та смирення на дарованому Ним шляху. Таке щастя дарує ВОЛЮ, котра і є сутністю українства. А задоволення – це диявольська подачка, котрою, наче віслюка морквою, він вабить нас до себе. Коли тобі здається, що ти станеш щасливий, лише отримавши щось, знай, що це нечистий вабить тебе до прірви, за якою вже немає вороття до Бога. Так, ти скоштуєш цієї «моркви», та ніколи нею не наїсися і чим більше тобі її дадуть, тим нестерпнішим стануть твій голод і апетит. Підступність лукавого безмежна.

Саме «Сповідь» стала тим, що відновило той квіт довіри та щастя в моїй душі. Я напуваю ту квітку теплом церковних свічок, зігріваю її любов'ю до Бога і України, котрими так щедро діляться герої програм, плекаю її словами вранішньої та вечірньої молитви. І я вдячний Господу за те, що на місці болю та порожнечі в моїй душі сьогодні квітнуть такі квіти.

Ребе не знав безбожництва. Він від народження плекав Господню Любов. Жив у згоді із завітами предків. Його душа пізнала тишу та спокій. Його щастя тихе, розмірене та безумовне. Служба Богу та громаді, красуня-дружина, шестеро донечок та довгоочікуваний син. Він сповнений теплом, котрим щедро ділиться з усіма.

Він не буде протистояти злу насиллям. В нього стане духовних сил не прийняти це зло, пробачити його та молитися з любов'ю.

Я був заворожений тим величним спокоєм, котрим сповнена ця людина. Він вищий за буденну метушню, сумніви та поневіряння. Він в Господі. Та найважливіше те, що і він сам, і вся громада моляться за мир і за Україну. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми–Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендель Гліцнштейн