Міську еліту найбільше здивувало рішення Павла Боїма. Спадкоємець виноторгівельної імперії, він розширив бізнес свого батька за рахунок постачання зерна і худоби у Гданськ. Будував Каплицю Боїмів, одну з найкрасивіших будівель в історії Львова. Накупив помість біля Перемишля, Ряшева, мав власність у багатьох інших містах Центральної Європи. Паралельно провадив лікарську практику, зокрема під час королівських візитів до Львова виконував роль особистого лікаря короля.
Боїм міг прожити у будь-якому куточку відомого на той час світу хоч усе життя, і ніхто б йому слова кривого не сказав. Але залишився у рідному місті в ті часи, коли не було ні скафандрів, ні вакцин з антибіотиками, ні навіть марлевих пов'язок. А шанси на виживання становили 50 на 50: або виживеш, або ні. Разом із Зіморовичем, Алембеком та невеликою купкою інших міщан організовувалися карантинні заходи в Катедральному соборі, полегшувалося страждання хворих тощо. Аж доки за кілька місяців епідемія не вщухла. Її таки пережила доволі значна частина міщан. А Алембек, Зіморович та Боїм в майбутньому обіймали посаду міського голови Львова.
А знаєте, чим справа Павла Боїма відрізняється від поведінки Зоряни Скалецької, яка самоізолювалася рік тому в Нових Санжарах чи Максима Степанова, який особисто поїхав перевіряти вакцину в Індію? На відміну від цих високодостойника та добродійниці, Павло лишився в місті не для шоу, а тому, що справді була необхідність. Хтось мав ухвалювати рішення в міськраді і банально бракувало лікарів.
https://www.facebook.com/photo?fbid=10220651101964...