Сьогодні — день народження мого рідного міста. Рідного, хоч я у ньому не народився.
Я народився у Вінниці, але переїхав до Львова, не маючи і двох років. У Львові я довше, ніж себе пам'ятаю, але все ж львів'янином відчував себе не завжди. Ще в шкільні часи мене, у якого батьки спілкувалися вдома літературною українською, а коли телефонували додому в Центральну Україну, переходили на «осьо» і «робить», дивували усі «буду робив», «майтки», «сподні», «пляцки»... Польське телебачення, польські лахи, австрійські артефакти в гостях. Більш закриті спільноти, де «свій до свого по своє». Більше уваги до форми, як із негативними (надмір пафосу), так і з позитивними (більше чистоти та охайності) наслідками...
Зараз, коли переїжджати до Львова стало популярним, я бачу, як він поволі, але впевнено вбирає людей у себе. Бо ж коли таке стається з тобою, це непомітно. Просто в один момент ти розумієш, що ти тут свій, рідний, що десь у Києві ти постійно вибиваєшся з ритму і не розумієш, навіщо так поспішати. Десь у Харкові тебе називають бандерівцем. Десь у рідній Вінниці розуміють не всі твої звичні звороти мови. Особисто я остаточно все зрозумів років десять тому на ринку «Добробут», коли лише через те, що на табличці було написано «цитрини», а не «лимони», купив найдорожчі фрукти, які там були. А зараз я не можу жити без андрутів і гугликів, без флячків і цитринової галяретки, без пирогів із бринзою та журека від Пані Стефи...
Є речі, які неможливо пояснити. Любов до Львова не далася мені у спадок. Я не все розумію у цьому одночасно найпрогресивнішому і найбільш консервативному місті. Я досі вчуся приймати його регулярні хресні ходи й обливання на Паску так само, як приймаю айтішників, котрі роблять сайти для Амазону і спецефекти для Спайдермена. Бо, можливо, саме таким і має бути місто, де колись водночас виробляли найпопулярнішу горілку у світі та діяли сотні борделів, а поруч вигадували математичний аналіз та вакцину від тифу. Бо не кожне місто може дозволити собі залишатися повільним і розміреним, приймаючи мільйони туристів і створюючи найновіші технології для найдальших куточків світу. Не в кожному місті може у хатніх капцях прийти у парк чемпіон світу з шахів, аби пограти з дідусями на лавочці, врешті-решт.
І хоч я ніколи не прийму як факт львівські маршрутки і завжди дратуватимусь, коли людина відриває руки від керма, аби перехреститись, не думаю, що колись мене залишить для мене самого незрозуміле відчуття радості від того, що я живу саме у цьому місті і саме серед цих, часто дивакуватих, людей.
(На фото — так привітали Львів із ДНК хлопці з Тернополя — проект @wikendternopil)