Колись за совітів було просто. Всі стоять у черзі за мештами, то й ти стаєш. Усі в черзі в гастроном, і ти в чергу в гастроном. Усі за квітами 8 березня, то й ти за квітами.
Пізніше теж усе було просто. Принаймні у Львові. 8 березня заклеймили яко свято комуністичне, день народження Клари Цеткін і всяке таке. До речі, ви знали, що ДН Клари Цеткін насправді 5 липня? Ну але то таке, ліричний відступ. Факт — треба було не вітати, і обов'язково всім про це розповісти.
І тут бац, Майдан, Європа, права, гендер, фемінізм, безвіз, Бєдронка... І купа жінок пригадали, що то не комуністичний винахід. І не застойно-пострадянське свято весни, краси, дешевих парфумів і прив'ялих конвалій. А натуральна боротьба за рівність, братерство, сестринство... Права людини, одне слово.
І отепер пурєдний хлопака в Галичині вже й не знає, шо його робити на те 8 березня. Бо ж навіть як кохана — прогресивна, у кєдах і з фемінітивами, то все одно галичанка. І що переважає в конкретній голові: декомунізація чи емансипація?
Але є в мене на такі випадки універсальне рішення.
Берете 8 березня на побачення цукерки та «Кобзар» Шевченка у подарунковому упакуванні. Даруєте. Кажете нейтрально: «Вітаю!» А якщо у відповідь почуєте щось негарне, про Клару Цеткін і тому подібне, закочуєте очі, ляскаєте себе по лобі і видаєте: «Кохана, хіба сьогодні ще не дев'яте? Я такий затурканий, такий затурканий! З днем народження Тараса Григоровича тебе!»