60a11435456f4.jpeg

Сьогодні — річниця повстання у Кенгірському концтаборі.

На Великдень 1954 року, вночі з 15 на 16 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» У жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці.

Конвоїр Калімулін пустив автоматну чергою по чоловічій колоні. 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання. 16 травня 1954 р. у Кенгірі було оголошено страйк. На роботу не вийшов ніхто. Навіть кримінальники, які вважали політв'язнів «фашистами» і при нагоді знущалися з них з подачі начальства, у цій ситуації відмовилися допомагати табірній адміністрації.

Основа повстання —8000 політичних в'язнів Степлагу, більшість із них —українці. На чолі стояли бійці і ОУН та УПА. В'язні зруйнували огорожі між жіночою та чоловічою частиною і об'єдналися в один табір, спорудивши укріплeння і барикади довкола. За допомогою листівок, плакатів і радіоефіру (з рентгенівської апаратури був споруджений радіопередавач) учасники руху спротиву намагалися донести правду про причини повстання та про свої вимоги (людські умови утримання і зустріч із вищим керівництвом СРСР) жителям навколишніх сіл.

Протримались повстанці 40 днів, організувавши різні структурни підрозділи, починаючи від охорони і закінчуючи хором, що виконував пісні різних народів.Зокрема й своєрідний гімн табору, який українською співали всі, незалежно від національності. Але навіть стільки днів свободи для табору посеред країни-тюрми — справжнє диво.

25 червня біля Кенгірського табору зосередили п'ять танків Т-34, літаки, три пожежні машини з брандсбойтами, 98 службових псів із провідниками і дві дивізії воєнізованої охорони кількістю 16 000 осіб. 26-го червня, на світанку о 4-ій годині снайпери знищили вартових на барикадах. В атаку пішли спочатку танки, потім автоматники. Танки на подвірї і вже в бараках давили людей, часом буксуючи серед тіл. Гурт дівчат (українки та балтійки) узялися за руки і перегородили дорогу танкам, сподіваючись, що ті зупиняться. Танк не зупинився, а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях... Як згадували ті, хто вижив, кров була усюди — у бараках, на доріжках, у квітниках, а трупи згортали бульдозером... Було вбито близько 1000 в'язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення.

Навіть у цих умовах знайшлося місце пожертві і навіть коханню. Українець Семен Рак разом із своєю коханою взялися за руки і кинулися під танк. Литовець Альфонсас Урбанас навпаки, на все своє життя запам'ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка у вишитій сорочці. Врятувала ціною свого життя.

Пізніше всіх учасників Кенгірського повстання, які залишилися живими, змусили дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. Інформацію максимально замовчували. Лише у 1956 році очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі потрапив на Захід і першим розповів світові про повстання.

...

Нам часто здається, що ми весь час батрачили у неволі, безнадійно повстаючи раз на сто років. Але це тільки тому, що дуже якісно стирали історичну пам"ять. Ми щось трішки дізналися про УНР та УПА, але все ще майже ніхто не згадує про Холодний Яр, про повстання 1932 року, про Норильськ, Кенгір і багато інших виявів спротиву.

А мусимо пам"ятати, бо так потроху забудемо і про війну, яка триває...


Також запрошую читати:

Нєукраінскій борщ або Міф про Хороших русскіх