Було мені років п'ять-шість, коли уперше прочитав легенду про появу коньяку.
Саме тоді я почав запоєм читати художню літературу. Звісно, насамперед пригодницьку. Жюль Верн, Роберт Стівенсон, Вальтер Скотт давали поживу для фантазії, а поза тим ставили багато запитань, відповіді на які доводилося шукати уже в більш серйозних книжках, а деколи й підручниках з історії чи географії для старших класів. З-поміж інших уривків врізалася в пам'ять байка, здається, з «Айвенго», хоча через стільки років можу й помилятися. Йдеться про версію ченця Тука щодо винайдення коньяку. Дослівно не перекажу, але звучала вона приблизно так: коли французи готувалися перепливти Ла-Манш і завоювати Англію, великою проблемою стало для них перевезення великої кількості вина, без якого жити не могли, а в «диких» англосаксів знайти не сподівалися. Отут, мовляв, і прийшла їм до голови думка, що вино можна стискати і випарювати, щоб стало воно густішим і більше влізло у ті самі бочки. А вже після того, як вино «спресували», вирішили спробувати, що вийшло. І результат сподобався їм не менше, ніж саме вино.
Звісно, це лише байка, далека від реальної історії, хоча в такому віці не сприймалася вона як щось фантастичне. Набагато більш дивним видавався той факт, що колись Англію завоювали французи. Адже було то в дошкільному віці, і підручника «Всесвітня історія для 7 класу» автор цих рядків в руках ще не тримав. Ну подумайте самі: якщо французи захопили Англію, чому ж тоді зараз на тій території не Франція і говорять там не французькою, а англійською мовою? Мабуть, тоді підручник з історії таки потрапив до рук уперше, а батьки були засипані купою питань. Певний історичний факт, а за ним ціла епоха західноєвропейської історії відкрилися років на п'ять-шість раніше, ніж передбачала шкільна програма – лише завдяки одному абзацу в художній книжці. І саме тоді історія стала чимось інтригуючим. Тієї загадковості не вдалося прибрати навіть занудним зазубрюванням дат, династій, прізвищ, які чекали пізніше у школі.
Пізніше довелося не один раз зіткнутися з ситуаціями, коли якісь невеликі фактики з кулінарної історії Галичини чи загалом України давали можливість набагато краще зрозуміти хід певних історичних подій. Наприклад, читаєш науково-популярну статтю в якомусь журналі про те, чому українці люблять сало. За версією автора, сало в нас стало популярним лише в часи Галицько-Волинського князівства, а привчили до нього шотландці, які почали споживати його в їжу набагато раніше. Мовляв, серед інших коронованих осіб, яких приймав у себе Данило Галицький, були і шотландські принци, які доволі довго перебували тут вигнання, адже їхні землі завоювали англійці (які на той час уже були частково й французами). А оскільки такі особи переїжджали з військовим загоном і ще на додаток цілою свитою, то з собою вони привезли й обоз та велику кількість худоби. Зокрема, й свиней, яких розробляли не лише на м'ясо, але й на сало. І саме в них нібито навчилися цьому мешканці Галичини та інших підконтрольних Данилові земель.
Хто зна, чи правдивою є ця історія сала, але з неї можна зробити доволі значущий висновок, навіть не особливо орієнтуючись в історії Галицько-Волинського князівства. Виявляється, Галичина – то не просто невеликий шматок землі в Центрально-Східній Европі, а Данило – зовсім не дрібний князьок, залежний то від мадярів, то від монголів. Це відомий всій Европі впливовий монарх, який міг собі дозволити приймати в себе цілу громаду з іншого кінця континенту.
Інший зразок такої логіки вже зовсім нещодавно довелося почитати в статті польської студентки україністики, яка пояснює, чому в Польщі вареники називають «пєрогами рускімі». Завдяки наголосу на гастрономії, а не на політиці, молода полька доводить те, про що вже з десятиліття на різноманітних політичних форумах сперечаються українські та російські «тролі»: що «рускі» на той час, коли поляки почали переймати у своїх співгромадян-українців кухню (насамперед борщ та вареники), означало не теперішніх росіян, а саме українців. Читаючи такий погляд збоку, можеш набагато простіше пояснити чужинцям, чому ж вулиця Руська у Львові називається так, як вона називається, і чому не має нічого спільного ані з чужою династією Романових, ані з рідним москвофільством.
Так зрештою від часів Данила через першу Річ Посполиту дійдемо аж до австрійського часу, який зараз майже без додаткових пояснень екскурсовода може відчути кожен турист у Львові. Імена, титули, дати поділів Польщі дуже легко забути людині, для котрої ця історія є чужою. А от смак львівських штруделів, захерів, пішинґерів, віденської булочки чи кави по-віденськи забути набагато важче. Так само як і впливи польської побутової культури – через флячки, журек, ковбаси; єврейської (навіть незважаючи на всі втрати) – завдяки фаршированій рибі чи форшмаку, чеської – завдяки кнедликам…
За бажання можна доволі довго продовжувати як перелік страв, котрі свідчать про історичну багатокультурність і широкі торговельні зв'язки Галичини, так і кулінарно-історичних асоціацій, котрі допомагають просто розібратися у складних суспільних процесах. Однак пошкодую ваш час, і на завершення обмежуся дещо несподіваним припущенням. Хто з історичних особистостей найбільше вплинув на життя сучасного галичанина? Данило Галицький, Ян Собєський, Франц Йосиф, Пілсудський, Бандера, Сталін, Гітлер, Горбачов, Чорновіл, Ющенко? Звісно, дії всіх цих шанованих і не дуже персон дуже відчутні, особливо у Львові. Когось в інтер'єрах кнайп, когось – в якості доріг і російській попсі у маршрутках, когось у сецесійній архітектурі і натовпах польських туристів, ще когось – у годинах чекання на кордоні, аби потрапити в іншу половину Галичини. Однак особисто я вважаю, що найбільший вплив на реальне, не з теленовин, життя галичанина (як і практично будь-якого українця) справляє Христофор Колумб. Ми практично щодня їмо привезено ним картоплю, без якої важко уявити сучасні зупи, палюшки, картопляники, та навіть у львівський сирник з легкої руки Дарії Цвек та Євгена Клопотенка повально додають картопляний крохваль. Ми часто їмо кукурудзу (як же жити без баношу і мамалиги?), помідори, полуницю (яка без щеплення з американською була б кислющою, як і всі старі європейські сорти). Майже половина з нас курить привезений ним тютюн. Як кажуть, «ми є тим, що ми їмо». А відтак, пересічний галичанин зараз є на дуже велику частку тим, що привіз Колумб…
П. с. І ще одне невелике порівняння, навіяне голлівудським фільмом «Джулі і Джулія». Розповідає він реальну історію американки Джулії Чайлд (Julia Child, з дому Маквільямс (McWilliams), 1912 — 2004), котра у 1950-их роках почала видавати кулінарні бестселери. Їх вважають революційними не в останню чергу тому, що це було перше багато-тиражне видання на кулінарні теми в США, написане не чоловіком, а жінкою. До чого ця ремарка? До того, що в Галичині (передовсім у Львові та Кракові, але також і в Коломиї, і в Косові, і в Перемишлі) жінки видавали і навіть продавали кулінарні книги ще у ХІХ столітті. А вже на початку ХХ-го століття вони укладали навіть збірки вегетаріанських чи ведичних рецептів. Набагато раніше за Джулію Чайлд відомими в Галичині стали Люцина Чверчакевич і Ольга Франко, Марія Охоровіч-Монатова і Дарія Цвек. І ніхто не вважав це ознакою якоїсь «революції» чи «емансипації»…
Фото — Клуб галицької кухні
