«О, Боже, ледве знайшла! Ледве впізнала! Я ж не бачу нічорта, ти не знаєш!.. Аж шия болить, наоберталася, наоглядалася...
Ось ти який...
Дай, обійму!
Смієшся. І очі сміються! То добре. І я сміюся.
Пахнеш. Поголений!..
Ти високий.
Дай руку. Хочу йти з тобою за руку. Дасиш? Ні? Що ж... Під руку — то й під руку...
То що? Як я тобі?.. Не така, як на фото, еге ж?
Зажди! Я не хочу знати! Чуєш? Нізащо не давай мені цього зрозуміти! Воно не потрібне зараз. Ані тобі, ні мені...
Який же ти молодець — ти просто усміхаєшся!
Веди мене. Веди мене кудись чимскоріш! Хочеш — веди цим листям багряним, хочеш — бруківкою, хочеш — відшукай якесь мікроскопічне кафе, щоб тиша в ньому. Веди! Я йтиму поруч і слухняно триматимусь тебе попід руку. Моїй долоні там затишно! І надійно. У тебе сильні руки. Я вже й забула як воно...
* * * * *
Сядь навпроти, не поруч. Туди. Я хочу бачити тебе. Так. І мені буде легше бороти бажання тебе торкатися...
Тут мило. І тільки ми. (Як ти знайшов таке дивовижне кафе об'ємом в ОДИН столик??)
Хочу, щоб був чай! У них є трав'яний чай?
І байдуже, що тепер, згідно з прикметами „психології тіла“, ти розташував себе у „не правильній“ щодо мене позі. Тобі комфортно. Ти отакий.
Ми розмовляємо.
Я запитую — ти відповідаєш. Оповідаєш! Я провокую — ти не помічаєш того й запалюєшся, як хлопчисько. Кумедно жестикулюєш. Я спостерігаю із тихою усмішкою. Я гарний слухач. Я не зловживаю твоєю щирістю.
І я вдячна тобі, що ти не вдаєш зі себе ні надто мудрого, ні надто галантного, ані кращого, ніж ти є.
* * * * *
Наша зустріч коротка. Тобі пора. Ти кажеш мені про це.
Сьогодні я останній день у твоєму місті.
Ти подаєш мені плаща.
Вуличний музикант перлюструє щоденники Вівальді. У нього заплющені очі...
То ось воно як — розвіртуалитися!
Дивний присмак у відчуттях. Прислухаюсь до себе. Я й не знала. А ти знав?
Знав, напевно...
А чи знав, що досі я ні з ким того не робила?
Ото ж.
Ти у мене перший! Пишайся! Візьмеш до колекції?..
* * * * *
Ні-ні, не потрібно таксі. Смішний. Ходімо! Звідси до вокзалу недалечко, це я знаю. А ще я хочу наостанок поїхати старим деренчливим трамвайчиком. Онде й зупинка...
Помовчимо ж. Послухаємо, як крізь закляклі пальці старого дерева у темряву падає листя.
Ти дивишся мимо. В твоїх очах відбиваються неонові вогники вулиці.
Дай мені свою руку!!!
Мовчи! Я знаю — це глупо. Мовчи. Дай. Так треба.
Дзелень!.. Ось і трамвай! В один кінець. На табличці так і написано: „трамвай в один кінець“. Ти не прочитаєш цього.
Дзелень.
Бувай!..
Я стану обличчям до задньої шибки порожнього вагона і бачитиму, як віддаляється твоя постать силуетом на фоні вогнів вечірнього міста... і ти закуриш...»
_________________
