Якщо сказати відверто – всі ми заручники. 

Із самого дитинства ми заручники чи то випадковості, чи то якихось вищих сил. Крім того, ми заручники батьків, вихователів, вчителів, роботодавців, політиків та безлічі інших людей та обставин.

Але іноді відбувається так, що ти стаєш заручником позачергово.

Зараз саме така ситуація. Західні ЗМІ безперестанку трублять про загрозу російського вторгнення, Путін підігріває це військовими маневрами та ультиматумами. А ми сидимо біля екранів, моніторів і поволі погоджуємось зі своєю роллю перманентного заручника.

Але заручниками путінського режиму ми є вже майже 10 років, а заручниками божевільної північної орди – не одне століття. Ми до цього вже звикли.

Проте, кілька років як ми в заручниках у самих себе. Заручники своєї недалекоглядності, неперебірливості, своєї віри у диво. Навіщо підбирати слова: український «мудрий народ» – заручник своєї безмежної тупості.

Ми не можемо вплинути на країну агресора, Захід у вічній занепокоєності. Але зараз українці ще й в заручниках у «найвеличнішого» та найнекомпетентнішого. 

В заручники до нього більшість українців пішли добровільно. Тому в цьому випадку претензії тільки до самих себе.