Чим ближче травень, тим стрімкіше накочується на північному сході від України лавина «побєдобєсія». Ця істерія присутня круглий рік, але навесні йде нестримне загострення.

І от уже російські державні канали зарясніли чорно-оранжевими кольорами, на екранах ветерани та серіали про війну.

Здавалось би, ми давно зрозуміли, чому війна, яка закінчилась 77 років назад, є для наших запеклих сусідів головною державною ідеєю (не національною, адже ніякої єдиної нації там немає).

Очевидно, що для у будь-якої імперії повинен бути переможний міф, який підтверджував сакральність цієї імперії.

Вірно і те, що свою сьогочасну економічну та технологічну імпотенцію російський режим намагається замінити колишніми перемогами.

А ще війна – це чи не єдине, що є спільним для сотні зовсім різних народів, які населяють територію РФ.

Але є ще один чинник, про який ніхто не говорить. Друга світова – єдина в ХХ сторіччі війна де Росія оборонялась. Так, була німецька інтервенція 1918 року, але тоді більшовики віддали землі, які не були етнічно російськими. Був інцидент на острові Даманський, коли китайці атакували радянську прикордонну заставу, але далі йти не наважились. У всіх інших випадках росіяни тільки загарбували чужі території.

Коли Путін говорить про міць власної армії, а він про це говорить регулярно, наголошується на виключно оборонній доктрині. І от якраз оборонний характер Другої світової, який тільки потім став наступальним, є постійним прикриттям для нинішніх агресивних авантюр Путіна. Священною оборонною війною він замилює очі і своїм підданим, і всьому іншому світу. Мовляв, ми завжди тільки захищаємось. Або захищаємо своїх. Саме тому у кремлівських шовіністів так підгорає, коли вони чують про пакт Молотова-Ріббентропа, про вересень 1939-го, про напад на Фінляндію, про Празьку весну та радянські танки в Будапешті.

«Побєдобєсіє» – це лицемірна маска мученика на обличчі жорстокого вбивці. І поки існує російська недоімперія її диктатори цю маску не знімуть.