На аватарках у фейсбук з'явилась святкова рамка «30 років перемог». Виглядає святково, патріотично та пафосно, але чи так у нас все переможно.  

Можна стільки завгодно уявляти українців борцями, які постійно перемагають, але видається, що поразок за ці 30 років було значно більше. А більшість перемог це по суті подолання наслідків попередніх негативних дій самих жителів України.

Проголошення незалежності, яке можна вважати головним нашим здобутком – таким не є. А є насправді збігом історичних обставин. Внесок українців у розвал совку досить умовний. СРСР розпався через економічні причини і через неможливість тоталітарного монстра жити в умовах гласності. Звичайно зіграли роль і національні рухи, але їх внесок у розвал союзу не був визначальним. Посилення визвольних рухів у союзних республіках – наслідок агонії тоталітарної системи. І референдум де українці сказали «так» суверенітету теж наслідок близького кінця імперії. Якщо простіше, народ УРСР отримав незалежність майже надурняк.

Ну вже маємо такий подарунок, треба ним правильно розпорядитись. Але де там, обираємо Кравчука та залишаємо державу у вигляді гібрида союзної республіки та суверенної держави: з кам'яними істуканами на площах та червоними директорами при владі.

Наступний вибір не краще – Льоня ІІ. 

Далі здесяток років спостерігаємо як купка самих хитрожопих дерибанять вздовж і впоперек заводи й пароходи.

У 1999, щоправда, була перемога. Ми вибирали з двох зол, і таки вибрали менше, УРСР не повернулась. Але це саме менше зло привело за собою зло більше – донецького завгара.

У 2004-му найактивніші чесний вибір відстояли. Але «любі друзі» розсварились, а простой народ повернув завгару булаву.

І весь цей час ми не могли визначитись чого хочемо: стати частиною європейського соціуму чи повернутися у совок. Ми вперто не бачили хто наш найголовніший ворог, руйнували армію, підтримували п'яту колону.

І знову найпалкіші і найактивніші почали витягувати усіх інших з прірви. Щоб Україна не потонула, вони підставляли свої тіла кулям снайперів на майдані і «градам» у степах Донбасу, а простий народ тим часом втомився від війни, від реформ, від разючих змін і обрав того, кого обрав.

І знову чергова «перемога». На перший план вийшла какая разніца, юрба пройдисвітів під куполом, Сердючка з «Мозгамі» і радянська інсталяція на политій кров'ю бруківці. 

Історія українських звитяг робить черговий виток. Головне, щоб від частоти таких історичних витків нас не знудило.