Серед українців ніколи не було абсолютної єдності, але зараз між нами найбільша за всю історію прірва. І в цьому проваллі може зникнути держава.

З-поміж різних націй різні ступені згуртованості: одні дружніші, інші мають багато суперечностей. Брексіт та вибори у європарламент показали, що і серед західноєвропейських народів теж немає єдності. Але, маючи такі суперечності, вони не ризикують втратити державу. На відміну від нас.

Великим дивом є те що в історичній м'ясорубці наша нація все-таки вижила. Але отримавши нарешті державність, виявилось — що не все так просто, століття перебування під чужим гнітом залишили найвідчутніший вплив на наш генофонд, цей вплив не зник і досі.

Найлегше долати історичні суперечності було Леоніду Кравчуку. У недовгий період його правління українське суспільство ще не зовсім зрозуміло що таке жити в самостійній державі. Тодішня Україна являла собою чудернацький гібрид радянської республіки та незалежної держави.

В перші кучмівські роки виявилось, що українці з різних частин України бачать розвиток своєї держав зовсім по різному. На півдні та на сході більшість громадян не поважали незалежність і хотіли назад у совок, а на заході прагнули руху до Європи та були форпостом самостійності. Саме з того часу було по суті дві України, які навіть не намагались порозумітись. І з роками це нерозуміння тільки посилювалось. Кучма, хто б що не казав, був компромісного фігурою для усіх, він, як міг, балансував і намагався догодити людям по обидва береги Дніпра. Але вічно це продовжуватись не могло, треба було робити остаточний цивілізаційний вибір.

Європейський вектор, як не дивно, остаточно мав затвердити Янукович, але він передумав.

2014 рік — став апогеєм різності українців. Цим «благодатним грунтом» скористалась Росія: ми втратили Крим та отримали війну на Донбасі.

Проливши ріки крові, втративши тисячі найкращих людей, у багатьох, і у мене в тому числі, склалась підступна ілюзія, що в Україні сформувалася єдина політична нація, яка зробить усе для побудови сильної, успішної, європейської держави. Ой як ми помилились!

Вибори 2019 року показали, що прірва між українцями стала ще більшою. Але тепер нація поділилась не по територіальному принципу, а по ментальному.

З'явились цифри, які не просто цифри, а діагноз.

Так, 73% — це насправді діагноз суспільства. Це діагноз, який показав, що за 28 років трьом чвертям українців по суті національна держава не потрібна. Цю саму країну вони розглядають виключно з меркантильної точки зору. Держава для них — незрозуміла субстанція, яка має односторонні зобов'язання перед своїми ж громадянами.

По великому рахунку, цим людям байдуже яка назва країни, у якій вони живуть, аби тільки було що їсти і де поспати. Але коли буде і перше і друге, вони все одно будуть незадоволеними, бо меркантильна людина перманентно незадоволена.

Ще одна риса української більшості — абсолютна відсутність стратегічного мислення, відмова бачити причинно-наслідкові зв'язки, тактична сліпота. Небажання копнути хоч трохи глибше производить до того, що ми уже сотні років живемо під гаслом — «після нас хоч потоп».

На другій стороні ментального провалля — 25-ти відсоткова меншість. Меншість якій небайдужий стратегічний вектор нашої держави, яка не хоче розчинитися серед великоруського народу, яка за останні 5 років отримала надію.

І от між цими двома таборами, де на одному боці пасивна більшість, а на другому — активна меншість, з кожним днем глибшає прірва. Тому що той, хто пішов добровольцем на війну, або став волонтером, ніколи не зрозуміє того, хто їздить в РФ на заробітки, або плаче за «Сватами». Тому що той, хто ретельно аналізував дії президента Порошенка, ніколи не зрозуміє того, хто по-приколу голосував за кіношного персонажа.

Нова влада, тим часом, робить усе щоб ця прірва росла: це і спроби референдуму по Донбасу, і антиукраїнські заяви оточення президента, і реванш регіоналів, і відверте нехтування нормами конституції.

Так, зараз ми маємо найбільший за час незалежності суспільний розкол. Те на якому ти боці провалля, не залежить з якої ти частини України, а залежить — чи потрібна тобі Україна взагалі.

А десь із залісся дивиться на все це злий плешивий барабашка, чекає поки сусідній народ остаточно махне рукою на свою державу… Він, обколовшись ботоксом, вичікує. Потім, майже без бою, поверне сусідів у лоно своєї лаптєвої імперії. Щоправда, пасивній більшості на це буде байдуже.

Але, коли один народ розділений прірвою, у неї можуть провалитися усі, і з одного, і з іншого боку.

Підтримка автора: картка Приватбанк 4149 4993 4061 8014