В час коли майже одразу після виходу є можливість без проблем подивитись будь-який фільм, перед глядачами постає проблема перенасичення.

Як серед кінематографічного потоку виокремити щось більш-менш варте уваги, те, на що не шкода витратити свій час?

Спочатку дивишся на новинки, потім звертаєш увагу на рейтинги, далі послуговуєшся підбірками на сайтах. Вірний спосіб потрапити на щось варте уваги – подивитись картину, що претендувала на міжнародні або ж національні премії.

На європейських фестивалях переважно арт-хаус: може бути шедевр, але частіше важкий мозковий штурм від режисерів із некіношних країн.

Інше діло «Оскар» і «Золотий глобус» – там фільми для сприймання полегші.

Головні картини американських премій прогриміли задовго до оголошення їх конкурсантами. «Джокер», «Ірландець», «Одного разу в Голлівуді» – обговорювались в мережі і переважно супроводжувались захопленими відгуками.. Багато розмов було і про переможця Каннського кінофестивалю корейську стрічку «Паразити».

На жаль, чи на щастя, антураж навколо вищезгаданих фільмів не збігся з моїми про них враженнями. У мене, до речі, так частенько буває: чим більше хвалять, чим більше радять – тим більше розчарування.

Можливо, я просто не надто добре розуміюся в кіно.

Почнемо з «Паразитів».

Фільм наштовхує на думку, що корейці дуже обмежені, недалекі люди. Причому усі. Відтінків немає. Є бидло — ті самі бідняки-паразити, які є рабами своїх приземлених бажань, і є багачі, які своєю поведінкою нагадують безпомічних трирічних дітей. Бідняки хитрі, але насправді ідіоти, багачі – просто ідіоти. Багачі нагадують голого короля, що вірить у чарівність невидимого одягу, а бідняки, недивлячись на освіченість, чомусь живуть у підвалі. Коротше, прагнучи гротеску, режисер перейшов на банальний фарс.

Йдем далі.

«Одного разу в Голлівуді». Тут взагалі пекельний фарш з маловідомих нюансів голлівудського життя кінця 60-х років, з реальної історії про вбивство дружини Романа Поланскі (з неісторичним, переробленим фіналом), з тарантінівської чорнухи та розповіді про хорошого хлопця.

90% глядачів знати не знали про голлівудське життя того часу.

Якщо ви скажете, що це майстерне поєднання різних прийомів у кіно, то я, напевно, консерватор.

«Джокер». Казка, яка розповідає про згубність суспільства споживання. Тут знову ж мішанина. Казкове місто нагадує реальний Нью-Йорк. У місті діє очевидне зло у вигляді злочинців і шпани, і приховане – багачі і телевізійні лицеміри. Шпана, в підсумку, не таке уже й зло. Ну і маврелівський псих з реальною хворобою. Але й це не все – у фільмі є лірична, любовна лінія.

Хоакін — 12 балів, усе інше – від лукавого.

І кілька слів про «Ірландця». Заїжджена тема американських мафій, з заїждженими Аль-Пачіно та Де Ніро, знято у заїждженій скорцезівській пафосній манері. Сюди він ще підмішав маловідомі американські профспілкові справи. Безкінечно затягнуто і нудно.

Який підсумок. Кіноіндустрія у пошуках новизни починає мішати бульдога з носорогом, а піпл показує вигляд, що йому це подобається. Всі задоволені.