Якось в середині дев'яностих я пішов на дискотеку. Оскільки ніколи не розумів задоволення від ритмічних рухів під музику, на таких заходах був рідким гостем… Тому здивуванню моєму не було меж: весь вечір у ротації майже не було російської та західної музики — крутились українські пісні.

З формуванням кучмівсько-олігархічної системи з ефірів радіостанцій та з провінційних танцполів зникла українська музика.

Що з'явилось натомість?

Російська попса з вкрапленнями Вєрки Сердючки.

Ви думали щось зміниться з впровадженням квот на ТБ та радіо… Дідька лисого.

Якщо закрити двері, то «останній москаль», «вуйки», «юрчик з полтави», «танька і володька» залізуть у вікно.

Таку ситуацію можна назвати: квартал наносіт отвєтний удар. Вся Україна поступово перетворюється на один суцільний квартал.

Якщо кіоск з квитками зачинено: перепустку на гумористичне шоу можна придбати у Верховній Раді. (Лайвхак. Не дякуйте). На шоу виступить хор ім.Верьовки та лисий з Бразерс… тьху… тобто з кварталу.

Але все вищенаведене — констатація. А причина?

Причина в першу чергу у нас самих. Ми нація компромісів . Наша національна гордість десь на рівні тих самих 25%. Переважна ж більшість живе за принципом — «на хліб не намажеш».

І ми не винні у такому стані речей. Так, вини нашої немає. Чи може вважатись винною у інвалідності людина, яка інвалідом народилась. Нас скільки принижували, що комплекс приниженого сидить у наших генах аж занадто міцно.

Але й вина найбагатших українців у неповазі до усього українського теж спірна. Чи можна звинувачувати у неукраїнськості неукраїнців. Чи можна звинувачувати їх у великій любові до грошей, хто ж їх не любить.

От ми на 28 році незалежності і кайфуєм від екранного хохла-хуторянина Івана Будька, який не такий розумний як його сват росіянин, зате дуже хитрий.