Найгірше в ситуації з захопленням українських моряків — почуття безсилля. Я не оптиміст і не песиміст, я — реаліст, але все більше охоплюють занепадницькі настрої.

Ми, по суті, не можемо нічим допомогти нашим хлопцям. В російських застінках вони такі ж безправні як колись в'язні ГУЛагу, або фашистських концтаборів. Адвокати, уповноважена — слабка втіха. Дай боже їм сил.

В нас забрали землю. Тепер у нас забирають море, нічого з цим ми зробити не можемо. Можна безкінечно говорити про морське право про договори, але всі розуміють, що плешивому фюреру на це все глибоко наплювати. Тут ми безпорадні…

Ми майже безсилі, коли Путін захоче більше. Росія має атомну зброю, не рахує загиблих солдат, а головне прості росіяни підтримують таку політику. Ми можемо стримувати окупанта, але їх напад ми не попередимо, захочуть — нічого їх не стримає.

Наші світові «партнери» посилюють почуття безсилля. Від їх «занепокоєнь» у багатьох українців уже починається блювотний рефлекс. Не тішмо себе ілюзіями — ми нікому не потрібні. А те, що ми стримуємо агресора від намірів піти далі на захід — це їх європейські мізки досі не доганяють.

Але найбільший відчай не від дій Московії, а від своїх. Навіть в час найбільшої небезпеки у нас немає консолідації. Я не кажу про Рабіновичів та Бойків (не знаю, що повинно статися, що б ми перестали їх терпіти), я про «демократичну» опозицію. Путін буде стояти біля Києва, а вони будуть біля трибуни гризтись за вибори, або ж стрічати ворога з хлібом сіллю. В суспільстві теж не пахне згодою, головні срачі такі: президент хоче відмінити вибори, чого військовий стан зараз, а не тоді, а ви бачили курс гривні, а газ який дорогий і головна шиза — Путін домовився з Порохом. Люди, ну це ж діагноз!!!!!!

І як, скажіть мені, тут бути оптимістом?