Так і хочеться сказати: ну що, як вам Бацька. Ще бажання такої сильної руки залишилось?

Дудки, ці самі, хто виставляв відосики з сильними промовами Ригоровича, з тим, як він розносить обісцяних чиновників, тепер активно постять закривавлену білоруську молодь.

Є у футболі такий термін – глоріхантери, тобто ті, хто завжди вболіває за переможців. В Україні це явище більше поширюється на політику і набуло нової гібридної форми. У нас не глоріхантери, а зрадохантери.

«Поки Степан не зареєструвався у соцмережах, ніхто і гадки не мав, який він дебіл». Дуже влучно сказано, соцмережі дають можливість поширювати світлі ідеї (як телеграм в Білорусі), але ще більше переконуєшся – що ти оточений ідіотами.

Аби Цукерберг видумав алгоритм, де людині, яка хейтить роботу якогось політика, спливали дописи, де він цього ж політика хвалить, я б повісив портрет Марка на стіні.

А так їм нагадаєш, мовляв, ти ж за нього голосував – ображається і відмовляється. Звичайно думка про політика може мінятись, але не протягом усіх 27-ми років, треба ж відповідати і за свої вчинки, думати куди закарючку ставиш.

Тут грішним ділом міркується, що таємне голосування уже віджило своє, стало анахронізмом. Як би змінилось життя, аби вийшов закон – у паспорті кожного виборця ставити штамп з іменем кандидата чи партії, за яких той голосував… Чи робити тату на лобі.

А поки згадуються дискусії, де мені розказували про сильну руку, про порядок, про рівні дороги і чисті вулиці, про щасливих білорусів. Я відповідав, що жодна диктатура не є прикладом для наслідування, що більшість тиранів зазнають краху, що не для того ми отримали незалежність, щоб знову лізти в тоталітарну петлю, що брехня — шлях у нікуди...

Думав, приємно відчувати свою правоту, але ніфіга це не тішить.