У 2010 році в мене уперше з'явилася думка покинути Україну. Це сталося після того, як наш «мудрий народ» вибрав Президентом Януковича.
З тих пір пройшло майже 9 років, і я знову невпевнений чи хочу жити в рідній країні. Але тепер причина інша. Я зрозумів, що діло не у правителях і не у їх політиці, а у населенні (хотів сказати у народі, але це не народ).
Люди добрі, ну не можна бути такими…
Навіть мавпа з роками еволюціонувала. А ми, навпаки, стаємо все дрімучішими і темнішими.
Ми наступаємо на одні і ті ж граблі, звинувачуючи у цьому усіх, але не себе.
Спочатку громадяни найбільш читаючої країни почали заряджати воду від телевізійних чарівників-гіпнотизерів, вірячи у їх чудодійну силу... імперія доживала останні місяці.
Далі це сталося — колос на глиняних ногах під назвою СРСР пішов в історію. Відкрилася жахлива правда про радянський режим: про вождів-вурдалаків, про гори невинних трупів, про дружбу двох маньяків та їх договір про поділ Європи, про знищення усього українського.
Але цього знання нам виявилось недостатньо щоб викинути з наших площ пам'ятники вбивцям наших предків, стерти з книг радянські міфи та позбавитись рабської ностальгії.
Ми не захотіли усунути від влади колишню номенклатуру, віддавши їй ключі від наших заводів та фабрик, від наших природних ресурсів та надр, а головне ми посадили їх на головні посади в країні. До влади прийшли всілякі секретарі місцевого розливу, колишні комсомольці та активісти з серпасто-молоткастими мізками (вони і зараз нікуди не ділись).
Ми, на відміну від наших західних сусідів, які з початку 90-х зробили величезний цивілізаційний стрибок, залишились чи то напівсовком, чи то напівукраїною. І не дивно, що наш перший Президент — колишній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, очевидно щиро вірячи у міф про «братній народ», подарував цьому самому «брату» ядерні ракети, якими зараз він нас тероризує.
Далі було 10 років Леоніда Даниловича: з відносною стабільністю, формуванням олігархату, балансуванням між Заходом та Росією,трупом журніліста у лісі, темниками на ТБ і, наостанок, Януковичем.
У 2004-му у мене зажевріла надія — ми стаємо думаючою нацією. Але більшість сподіваннь не справдились — знову перемагала «подарункова гречка», «мудрі бабульки» та згадки про дешеву докторську ковбасу.
Революції, жертвуючи своїм життям, робить активна частина суспільства, але таких людей завжди меншість.
Після Революції гідності, українці обрали собі нову владу, обрали таку — на яку самі заслуговують. Уже через неділю після виборів Президента, пенсіонери під моїм під'їздом обзивали його останніми словами. «Нас знову надурили» — казали вони, очевидно не задумуючись, чому ж їх уже більш як двадцять років щоразу дурять…
У наших східних сусідів є одна крайність: що б не робив їх плешивий вождь — вони дають йому до 80% підтримки. У нас крайність інша: що б не робила влада і місцева, і державна — нам майже все не подобається. Я думаю кожному важко було б працювати в таких умовах. І Президенту в тому числі.
А що нам подобається? А нам подобається популізм. Нам треба чути гарні слова від авантюристів різного штибу, які після інвалідності бігають кроси, які виграють мільйони в лотерею, які майже всі уже мали владу, але чомусь того що обіцяють зараз не робили.
А ще нам подобається отримувати щось «на дурняк». От приходить до людей такий «меценат» в дорогому костюмі, допомагає матеріально. Всі щасливі і з вогниками в очах віддають за нього голос, а він, перебуваючи під куполом Ради, витрати свої відбиває, і статки примножує. За рахунок кого? Правильно, за рахунок вищезгаданих «щасливчиків». От і відбувається в нас вічне замкнуте коло: «чого дурні — бо бідні, чому бідні — бо дурні». Ми ніяк не зрозуміємо — депутат повинен іти в Раду не для вирішення проблем конкретної людини, а для творення законів, що допоможуть усім.
Є ще одна прикрість. Ми ніяк не зрозуміємо хто наш друг, а хто ворог. Зараз біля 50-ти % громадян ставляться дружньо до Росії. Скоріше за все, ці респонденти повторюють мантру, мовляв — люди там нормальні, а влада погана. І ніхто не ставить між Путіним і громадянами РФ знак рівності. А ці «брати», між тим, у найвищий розпал агресії проти України давали своєму вождю найвищу підтримку. Як казав класик: «Совпадєніє — нє думаю».
Зрозуміло, така меншовартість розвинулася у наших душах століттями рабства, але не можна ж бути рабами вічно. Невже, для того,
щоб зрозуміти хто наш ворог, треба дочекатися російських ракет над Києвом, Житомиром або Вінницею.
Меншовартість у нас всюди: і у походах до попів, які відмовляються відспівувати наших загиблих героїв, і у неповазі до рідної мови та культури, і у трепеті до сусідів, і у обожнюванні усього чужого.
Ми вічно скиглимо як нам погано, у всьому бачимо лише один негатив, при цьому залишаючись майже до всього байдужими. Ми бачимо погані дороги, але не бачимо на них нову поліцію, ми жахаємося рівнем корупції, але вперто шукаємо недоліки у медичній та освітній реформах, у відновленій армії нам видно тільки злодійкуватих генералів, а почувши про безвіз, ми одразу згадуємо про бідність, яка не дає нам змоги подорожувати.
Ми прагнемо міняти владу, але дуже повільно міняємо себе. Хоч перше без другого неможливе.
Прикро, але нові покоління докорінно не змінюють ситуації, молодь здебільшого звикає жити за старими законами, пристосовуються до оточення. Хто цього робити не хоче — покидають батьківщину.
Чи є в нас майбутнє?
Хочеться вірити що є. Але часу для змін, який мали інші народи, у нас вкрай мало. Плин історії в 21-му сторіччі значно прискорився, ми можемо просто-напросто випасти з цього локомотиву. Тож давайте нарешті долікуємо в своїх душах совкову бацилу, переборемо свою байдужість та занепадництво, станемо думати мізками, а не іншими органами та почнемо зміни особисто з себе.
Наш народ протягом століть без успіху хотіли знищити різні імперії, тож давайте зробимо так, щоб ми не знищили самі себе.
Підтримка автора: картка Приватбанк 4149 4993 4061 8014
Дякую!
