Його роздягли та напівголого вкинули до карцеру. Пустої бетонної камери, в якій не було нічого, окрім виснаженого зека і морозу, який вже чекав на чергову жертву.

Ніч у карцері їхнього сибірського табору, це був вирок. Приреченого зека охоронці роздягали і вкидали до заледенілої камери, а вранці приходили за звичним задубілим трупом. Нащо витрачати патрони, якщо мороз вбивав не гірше.

Але цей зек здивував навіть мороз. Він почав танцювати гопак. Бити ногами заледенілу підлогу і танцювати гопак. Як на забутих вечорницях у рідному селі. Бити підлогу і танцювати, бити і танцювати. Не стояти, не торкатися стін, не спати, не спати, не спати. Бити підлогу і танцювати гопак. Всю ніч. Всю морозну ніч танцювати гопак у карцері сталінського табору на Ангарі.

Він втратив свідомість лише на ранок, коли почув ключ у замку і випав у відкриті двері, під ноги охоронців, ошелешених відсутністю трупа. І прийшов до тями вже у бараці.

Через більше ніж сорок років, мій дід, Рисенко Іван Назарович, арештований 18.09.1937 року, через десять днів — 29.09.1937 року, засуджений на 10 років сталінських таборів особливою трійкою при управлінні НКВС по Харківській обл. за ст. 54­-10 ч.1 КК УСРР — антирадянська пропаганда і агітація, «ворог народу», про ту ніч сказав мені одну-єдину фразу:

«Мене врятував гопак».