Кожна імперія ставить собі завдання асимілювати підкорені народи. Адже щоб утримати захоплені території, треба щоб населення не бунтувало і не створювало національно-визвольні рухи спротиву. А для тому необхідно було зробити його «своїм».

Не була виключенням у цьому плані й Російська імперія, яка послідовно і вперто проводила політику росіянізації народів, які її населяли. До речі, часто вживаний термін «русифікація» є невірним і ненауковим, оскільки не росіяни, а українці були справжніми руськими або русинами.

При цьому першочерговим і головним завданням була росіянізація саме українців (а разом з ними й білорусів). Відбувалося це з двох причин. По-перше, це було легше зробити, ніж росіянізувати інші народи (казахів, якутів, естонців, молдаван тощо). Все ж таки, не зважаючи на велику різницю між українцями та росіянами, мала місце й певна спільність в мові, історії та походженні. По-друге, це було найвигідніше, оскільки українці за кількістю населення майже дорівнювали росіянам, і імперія одразу отримувала значний приріст «русского» населення. Ідеологічною основою росіянізації українців стала концепція єдиного «русского» народу, старанно розроблювана придворними шовіністичними істориками.

Різниця між українцями та росіянами проявлялася в усіх без винятку сферах життєдіяльності обох етносів – в одязі, побуті, зовнішньому вигляді, традиціях і звичаях, музиці, мистецтві, народній творчості і, що чи не найголовніше, в мові. Тому завданням імперського уряду було знівелювати природну самобутність українців, уніфікувати розбіжності між українцями і росіянами. Офіційна концепція єдиного «русского» народу вимагала також уніфікації в мові. Тому головний удар росіянізатори завдали саме по українській мові, бо чудово розуміли, що без мови нема і народу. Так з'явились горезвісні Валуєвський циркуляр, Емський указ та інші директиви, що забороняли будь які прояви українськості.

Ось ще один типовий приклад. У 1914 році полтавський губернатор О. К. Багговут у секретному доносі міністру внутрішніх справ серед багатьох заходів, спрямованих проти українського народу, пропонував такі:

«Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве и Екатеринославе с целью борьбы, путем печати, с украинским движением. Основания борьбы должны быть следующими:

а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малороссийкой; признание общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежние времена.

б) разъяснение, что „украина“ означает „окраину“ и что такие  окраины до присоединения малороссии к России были и у России и у Польши. Необходимо правдиво освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще „окраины“ Государства, поясняя, что никогда никакого „украинского“ народа не было.

в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, каковым только и является великорусское наречие, о богатстве русского языка, обширности и богатстве его литературы и т. д., о роли современного малорусского языка, как простонародного и не имеющего литературы и будущности».

Звичайно, намагання російського уряду насильно знівелювати природну самобутність українців викликали спротив, як української інтелігенції, так і всього народу в цілому. Тим не менше шалений тиск росіянізації давався взнаки і чимало українців не лише відмовлялися від своєї національної ідентичності, а навіть переходили на відверто імперську шовіністичну позицію. Відбувалося те, що Михайло Грушевський назвав самозреченням українців на користь «малоросів».

Це проявлялося не лише у переході на «общерусский язык», а й, наприклад, в уніфікації прізвищ. Подібно до того, як українську мову намагались наблизити до російської, такому ж «зближеню» підлягали й прізвища. Тому прізвища, що мали питоме українське походження, ставали одягненими в нову російську оболонку, як ось наприклад, Ніколаєнко, Коваленков, Олейников, Примаков, Сенчуков тощо.

За звичай це відбувалося стараннями писарів та російських чиновників. Так, наприклад, в романі Панаса Мирного і Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» описується, як Чіпчиного батька Остапа Хруща громада віддала в москалі, і там його, «заголивши лоб», перевернули на … Хрущова. А ось ще приклад з книжки І. Шаповала «В пошуках скарбів»: «Далі Дмитро Іванович поцікавився: — А ваше прізвище часом не перекручене? – Як вам сказати, мій батько колись писався Шабля, а як попав у солдати став Саблін. Отак воно і залишилося!».

Проте окрім свідомого чи несвідомого перекручування українських прізвищ канцеляристами та чиновниками мали місце й добровільна зміна українцями своїх «мужицьких» прізвищ на «благородні» російські. Тарас Шевченко у передмові до поеми «Гайдамакі» з гіркою іронією писав з цього приводу: «Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа- Гнучкошиєнко-въ) і надрукувати в мужицькій книжці». А в тій же книжці «В пошуках скарбів» наводиться такий приклад: «Хто такий Копилов? Це був катеринославський мільйонер. Колись він пішки прийшов до Катеринослава з села Капулівки … бо в його кишені тоді вітер віяв. У Капулівці він був простий сіромаха – дядько Копил, ну а коли згодом вибився в колодки й у кишені забряжчали гроші, він додав до свого прізвища кінцівку „ов“, щоб вийшло „культурніше“, „по-благородному“, й став — Копиловим».

Однак спроби росіянізації українців проявлялися не лише в тому, що чимало українців почали розмовляти російською мовою або називати дітей Альонамі чи Нікітамі, замість Оленами чи Микитами, а й багато в чому іншому. Окрім зросійщення прізвищ мало місце й нав'язування російських звичаїв, традицій, музики, одягу тощо. 

Сьогодні під час російської навали на Україну агресор депортував тисячі українських дітей, які живуть у прийомних сім'ях або в дитячих закладах, і з яких виховують громадян Росії.