Країна-агресор привласнила собі не лише історичну назву «Русь», бо Руська земля – це Україна, а й сучасну назву «Росія».

Справді, певний час до території України і українців поряд з назвами «Русь», «руський» застосовувалися і найменування «Росія», «російський».

Даний факт вичерпно був висвітлений ще видатним українським філологом та істориком М. О. Максимовичем у статті «Об употреблении названий Россия и Малороссия в Западной Руси. Примеры употребления данных названий в первоисточниках», опублікованій  1867 року. В ній вчений наводить відповідні приклади (перекажемо лише деякі з них).

Так, 1591 року Львівське братство в своїй друкарні видало граматику грецької мови «Адельфотес» на повчання «многоименитому Российскому роду». В ній же згадується про подорож патріарха Ієремії «в страны Российския», а митрополит Київський і Галицький Михайло Рагоза іменується «архиепископом всея России». Те ж саме Львівське братство наступного року, звертаючись до Москви до царя Федора Іоанновича з прохальними посланнями, згадує «князя Владимира, крестившего весь российский род» і т. ін.

Серед книг, надрукованих у волинському місті Острозі, відома книга Василя Великого «Про постування», видана 1594 року. В передмові до неї зустрічається такий вираз: «вы же, о православный Российский народе».

1615 року засновниця Київського Богоявленського братства Галшка Гулевичівна в своєму записі про це, говорить, що вона засновує його «правоверным и благочестивым христианам народу Российского».

В повчаннях святого Дорофея, надрукованих 1628 року в Києві, лаврський намісник Філофей Казаревич з братією говорять, що ця книга видана на загальну користь «великаго и славнаго народа Российскаго и прочих народов пресладчайшаго языка славенска». У передмові до «Анфологіону» Петра Могили, виданому 1636 року, читаємо: «святого великого Российского князя Владимира», «и всей Церкви Православной Российской», «презацный народ Российский». 

Додамо до прикладів Максимовича ще декілька цитат із полемічного трактату ієромонаха Захарії Копистенського «Палінодія, або Книга оборони…», виданого у Києві у 1621-22 роках:

«Учителей новых показав би-м еще и в народѣ російськом, которых благодать божія даровала…».

«Москва з Росѣю нашою, на Москву прiѣзжаючею, як и послове московскiи, в Литвѣ и в Коронѣ бываючiи, сполечность церковную в собѣ мѣвали».

Зверніть увагу, що Копистенський під «Росѣю нашою» (як втім, і інші автори того часу) розуміє Україну, а нинішню Росію іменує Москвою.

Український літописець XV століття, розповідаючи про останніх київських князів Олельковичів та про причини позбавлення їх київського княжіння, писав: «Дед их, князь Владимир, бегал на Москву и тем пробегал отчину свою Киев».

Цікавою з цього погляду є розповідь козака-розвідника в донесенні гетьманові Мазепі 1691 року про підмовляння самозваного гетьмана Петрика. Нібито Петрик говорив про Мазепу таке: «… а гетман заразъ на Москву утечетъ, бо тамъ его вся душа, а тутъ тилко тѣнь его, войску запорозкому; одни скарбы в Польшу сестрѣ отвезъ, а теперь на Москву другіе почав возити … ».

Що стосується мови, наведемо лише один приклад. 1706 року за замовленням Петра I у Голландії білоруським просвітителем Іллєю Копієвичем було видане «Руковедение въ грамматыку во славянороссийскую или московскую, ко употреблению учащихся языка московского». Насправді це був лише скорочений варіант «Граматики» Смотрицького, пристосований до особливостей російської мови. Але сам укладач називає її московською!

Цікаво, що навіть у 1918 році вийшов доволі популярний двомовний словник В. Дубровського, що мав назву «Словник московсько-український». Його рекламували як «практичний підручник української розмови і збірник москалізмів. Словник потрібний всім змосковленим українцям, що тепер освідомлюються і вчаться рідної мови».

Тож чи не варто повернутися до старої питомо української назви північного сусіда та його мови, які є історично обґрунтованими. Українці не вживали терміни Росія, росіяни, російський відносно північно-східних територій аж до ХХ сторіччя. Росія в українській мові — це Москва, Московщина, росіяни – москвини, а російська мова — то московська мова.

Так само, як українці споконвіку називають іншу сусідку Угорщиною, а мову угорською, і самоназва угорців мадярами не змінила офіційної назви — Угорщина в українській мові не стала Мадярщиною. Те ж саме з Німеччиною, яку німці називають Дойчланд, Фінляндією із самоназвою Суомі і багатьма іншими країнами. Така практика, зберігати історичні назви інших країн, є загальноєвропейською. Так, наприклад, французи й досі звуть Німеччину Алеманія (Allemagne), чехи і словаки Австрію – Ракуско (Rakusko), а фіни Росію – Вэняйя (Venaja).

Тож і ми маємо називати Росію не інакше, як Московщиною.

І до речі, якщо російськомовні українці зрозуміють, що вони розмовляють московською (а не російською) мовою, може й ставлення до української у них буде дещо іншим.