В Росії дуже полюбляють говорити про її самобутність, особливість, відмінність від інших, про оригінальність російської культури тощо. Однак якщо поглянути, наприклад, на московський Кремль, не можна не помітити його разючу подібність до міланського замку Кастелло Сфорцеско, сучасний державний прапор Російської Федерації нагадує перероблений прапор Нідерландів, а легендарна російська тільняшка аж надто вже схожа на смугасту сорочку бретонських рибалок.

Якщо уважно придивитися до характерних «російських брендів», з'ясується, що якщо не все, то принаймні дуже багато, починаючи з державних символів і закінчуючи такими побутовими речами, як матрьошка або самовар, було запозичене Росією в інших народів.

Про це розповідається в книжці Володимира Селезньова «Кремлівський плагіат. Від „шапки Мономаха“ до кепки Ілліча», яка вийшла 2017 року у видавництві «Мандрівець». Автор зазначає, що не тільки Кремль, але і його собори були збудовані за італійським зразком. Російський самовар разом із чаєм потрапив до Росії з Китаю. А національний російський символ «матрьошка» — це простий плагіат з фігурки японського бога Фукурокудзю, привезеної з острова Хонсю. Взагалі, якби для країн існувала винагорода «Найбільший плагіатор», то її треба було б віддати Росії.

Насправді, нічого поганого в запозиченнях немає. Взаємопроникнення культур — це цілком природний процес. Багато народів запозичують щось один в одного і не соромляться в цьому зізнатися. Ось тільки Росія намагається все, до чого дотяглися її довгі руки, назвати «своим», «русским», «исконным».

Традиції запозичення, привласнення чужого в Росії мають давнє коріння. І назви «Росія» ще не було, а мешканці північного Залісся вже крали, видаючи чуже за своє і не соромлячись цим вихвалятися.

А починалося все з «першого великороса», як назвав його російський історик В. Ключевський, князя Андрія Боголюбського. Цей «благовірний» князь (а він канонізований Російською православною церквою, якщо хто не знає) починав свою кар'єру з … крадіжки!

1155 року тайкома від батька (великого князя київського Юрія Довгорукого) він втік з Вишгороду до заліського Суздаля, прихопивши з собою Вишгородську ікону Божої Матері. Так київський образ став Володимирською чудотворною іконою, що протягом всієї історії вважалася одним із оберегів Росії. Боголюбському наслідували й інші «великороси», наприклад, московський князь Іван III, який привласнив собі візантійський символ – двоголового орла – в якості державного гербу.

За царя Петра I привласнення чужих надбань набуло рангу державної політики. Очманілі піддані тоді вже просто перестали звертати увагу на те, що змушував їх одягати, носити і чим користуватися перший російський імператор. Заморські камзоли раптом стали «російськими», ботфорти — «російськими», картузи — теж «російськими». Потім і креслення, і лоції стали «російськими», кораблі й верфі, прапори і штандарти, чини і посади ... усього й не перелічити.

Особливого розвитку плагіат набув у реінкарнації Російської імперії — СРСР. У науці і техніці, наприклад, майже усьому вартому уваги, що можна було роздобути по лінії розвідки, безсоромно привласнювалося «авторство» приймаючої сторони. Атомна бомба, перша радянська ракета, стрілецька зброя — лише дещиця з того, що було запозичене тоді на Заході. За європейськими ж технологіями створювалося й усе інше (автомобілі, побутова техніка тощо).

Те ж саме відбувалося і з культурою. Наприклад, практично всі популярні літературні дитячі казки в колишньому СРСР — прямий або непрямий плагіат. Доходило навіть до привласнення нацистських маршів. Користувалися закритістю, причому, не тільки країн і народів. «Залізна завіса» легко дозволяла видавати чуже за своє.

При цьому ніхто з плагіаторів не прагнув брати готову форму і наповнювати її своїм змістом. А свого національного змісту якраз і не вистачало. Діяли за принципом — якщо запозичувати, то усе цілим. Не витрачати ж зайві ресурси при технічних розробках, коли можна взяти уже щось готове. Те ж саме відбувалося в плані духовному, ідеологічному та культурному.

Однак найчастіше копії виявлялися лише жалюгідною подобою до оригіналів. Ще французький мандрівник та письменник маркіз Астольф де Кюстін, який написав книгу «Росія у 1839 році», зауважив, що біда росіян не в тому, що вони наслідують Європі, а в тому, що наслідують погано.

Нерідко представники різних країн і народів не усвідомлюють, що багато речей в їхньому повсякденному житті, які вважаються предметом національної гордості, насправді створені не ними, а мають чужорідне походження.

Але якщо народам, які ніколи не завойовували інші народи, а власним розумом і працею створювали багатства на своїй землі, дійсно є чим пишатися, то імперські держави будували свою ідентичність зовсім на інших принципах. У таких країнах більшість національних символів скроєні з досягнень та гордості інших народів.

Європейцям, наприклад, британцям або іспанцям, які століттями розвивалися в умовах свободи і демократії, без цензури і переслідування інакомислення, давно вже вдалося розібратися в тому, що дійсно було створено їхніми народами, а що було привнесено ззовні.

Та багато росіян з імперським мисленням і досі не бажають визнавати очевидний і давно відомий факт, що більшість символів, розкручених кремлівською пропагандою під маркою національних, насправді запозичені, привласнені або просто пристосовані до російської дійсності. Втім, деякі щиро вважають плагіат оригіналом внаслідок своєї малоосвіченості або в результаті нав'язаних їхній свідомості хибних думок і стереотипів. А брехня була безсоромною, на кшталт сьогоднішньої «кисилівщини». Сфальсифікованою ж виявляється практично уся історія Росії, починаючи із самих її витоків.