На тлі декомунізації і, останнім часом деросіянізації, інколи можна зустріти досить дивні міркування.

Так на прес-конференції ще 2018 року Володимир В'ятрович, тодішній голова Українського інституту національної пам'яті, висловився щодо доцільності назви нашого парламенту Верховною Радою, що викликало, м'яко кажучи, певне здивування і розгубленість.

Він заявив, що подібна назва є спадщиною радянської чи то совєцької епохи. Пан В'ятрович є досить знаним науковцем і доволі популярним дописувачем в українській блогосфері. Його пости зазвичай викликають жвавий інтерес і цікаве обговорювання серед людей, небайдужих до нашої історії та її проблемних і дискусійних моментів.

Втім змушений не погодитись з шановним істориком у подібній оцінці і ось з яких підстав.

Завжди протягом всієї нашої історії термін «рада» був притаманний українському представницькому органу. Згадаймо хоча б стародавні козацькі ради, Головну Руську Раду у Галичині 1848 року або Центральну Раду періоду визвольних змагань 1917-1921 років. Щоправда, не всі козацькі ради мали державницьке й об'єднувальне значення. Як от, наприклад, горезвісна Переяславська Рада або так звана Чорна Рада, майстерно описана Пантелеймоном Кулішем в однойменному романі. Але це були поодинокі випадки, спричинені зовнішнім тиском, і насамперед з боку недоброзичливого північного сусіда.

А що в разі зміни назви Верховної Ради робити з радами місцевими – сільськими, міськими, районними тощо? Загалом, термін «рада» на позначення колегіального органу широко використовується й у міжнародній практиці. Згадаймо хоча б Раду Європи або Раду Безпеки ООН. Отож більшовики не мали й не мають жодної монополії на вживання слова «рада», хоча й створили свого часу цілу «Країну Рад».

Можливо, що прикметник «верховна» декому вбачається, як росіянізм. Але ж тоді, за такою логікою, ми маємо поставити під сумнів і такі означення, як Верховний Суд, Верховний Головнокомандувач і чимало інших подібних. Між тим академічний 11-ти томний Словник української мови подає це слово як суто українське і тлумачить його як «найвищий, головний». Можна, звичайно, закидати, що цей словник укладався за радянських часів і не віддзеркалює сьогоднішніх політичних реалій.

Однак, на мою думку це неправильно. Слова «верховний, верховенство» є суто українськими і завжди вживалися в українській мові. Їх подібність до відповідних російських ні про що не говорить. Ми й так інколи безпідставно відмовляємось від споконвічних слів лише тому, що вони схожі на росіянізми, замінюючи їх часто-густо запозиченими та іншомовними. Прикладів можна навести чимало. Свого часу українці навіть відмовились від споконвічних назв «Русь», «русин», «руський» і це, між іншим, дуже зловтішає нашого запеклого ворога.

Знов таки, висловлюю лише власну думку. Можливо хтось з нею не погодиться. Можливо для найвищого законодавчого органу в Україні можна підібрати й іншу назву, наприклад, Генеральні Збори, Національні Збори, Сейм тощо.  Але термін «Верховна Рада», як на мене, сповна віддзеркалює суть нашого парламенту.

Інша річ — його кількісний і, головне, якісний склад. Та то вже інша справа, яка залежить в першу чергу від самих українців, кожен з яких є виборцем і своїм чесним, непідкупним голосом може впливати на цю ситуацію. Зміна назви аж ніяк не вплине на суть і зміст цієї чи не найголовнішої демократичної інституції в державі. В іншому випадку ми ризикуємо, як сказано в Писанні, виплеснути разом з водою й саму дитину.

Законодавчий і представницький орган в Україні завжди звався Радою. А оскільки ця рада є найвищою і головною в державі, вона має повне право іменуватися Верховною. І, до речі, навіть в російській мові термін «Верховна Рада» є усталеним і ніколи не перекладається як «Верховный Совет». Отже зазначений термін для інших народів є екзотизмом, тобто поняттям, запозиченим якоюсь мовою з іншої мови на позначення реалій іншого народу чи країни. Так само як такі українські екзотизми на кшталт кобзар, гопак, борщ, галушки та інші.

Тож не варто стидатися чи змінювати це визначення. Треба змінювати життя в країні на краще. І щоб там не патякали запоребрикові пропагандисти, а в цьому українці мають дати самі собі раду.