Незважаючи на російську агресію в Україні та її засудження світовою спільнотою у Путіна все ж таки залишається чимало закордонних прихильників, як на Заході, так і на Сході. З'явився навіть мем «друзі Путіна». Свою дружбу і прихильність до путінського режиму вони активно демонструють і на словах, і на ділі.

Ще 2015 року близький друг Путіна, колишній прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі, відвідавши разом із російським президентом окупований Крим, назвав анексію півострова законною та демократичною. «87% кримчан проголосували, 93% проголосували за те, щоб відколотися від України, проголосували за те, щоб бути автономною республікою, проголосували за те, щоб стати частиною РФ», — сказав він тоді. А нещодавно Берлусконі заявив, що Європа повинна переконати Київ прийняти вимоги РФ.

Напевно, що одіозний італійський політик погано знає не лише історію Росії та України, а й своєї рідної Італії. Інакше б він не забув слова, сказані про московитів його співвітчизником Рафаелем Барберіні ще в 1565 році: «А то очевидно, що вони дуже схильні до зла ... на словах вони досить хороші, зате насправді вельми погані і дуже спритно вміють, добродушною личиною і найвкрадливішими словами, прикривати свої найлукавіші наміри».

Або, можливо, деякі сьогоднішні європейські лідери забули про «історичне призначення» Росії – бути «жандармом Європи». Таким прізвиськом Росія зобов'язана своїй участі у придушенні європейських революцій 1848 року. Після тих подій це визначення міцно закріпилося в тодішній європейській пресі, звідки воно перекочувало у праці класиків марксизму, а в них його запозичили і радянські історики.

Але історія має властивість повторюватися. Сьогодні Путін, не соромлячись, уже відкрито заявляє, що агресія Росії в Україні стала наслідком денацифікації та демілітаризації. Мовляв, не прагнула б Україна в ЄС та НАТО, нічого цього не було б. Проте за подібною риторикою насправді ховаються «найлукавіші наміри», а саме спроби відродити у будь-якому вигляді Російську імперію.

Саме імперські амбіції сьогоднішнього російського керівництва призвели до створення проекту так званої «Новоросії». І це лише початок. А там, дивишся, як у пісні, «аж від тайги до Британських морів» або, принаймні, до Берліна – це точно.

Ну і, звичайно, не варто розслаблятися і американським товаришам – є ще порох у російських порохівницях. А «вільним» американцям, на кшталт акторів Міккі Рурка і Стівена Сігала, що так полюбляли тусуватися в Росії, або боксера Роя Джонса, який виявив бажання на отримання російського громадянства, хотілося б порадити на знак глибокого кохання та поваги до «великого російського народу» та його президента заспівати разом із улюбленим путінським гуртом «Любе» відому розудалу пісеньку, де є, наприклад, такі слова: «Не валяй дурака, Америка / Не обидим кому говорят / Отдавай-ка землицу Алясочку / Отдавай-ка родимую взад!». І справді, не скривдять (я про всяких міків, стивенів та інших). Але про рідну «Російську Америку», задешево віддану Штатам, імперськи налаштовані росіяни пам'ятатимуть ще довго.

У цьому зв'язку хотілося провести ще одну історичну паралель, цього разу східну. Сьогодні, опинившись у міжнародній ізоляції та під тиском європейських та американських санкцій, Кремль намагається налагодити взаємини з Китаєм. На найвищому рівні вимовляються зворушливі промови про дружбу великих російського та китайського народів, про взаємовигідне співробітництво тощо. Безумовно, китайці народ мудрий і їх «на м'якині не проведеш», але все ж таки варто нагадати китайським друзям Путіна, що ще недавно кремлівські політики навперебій розпиналися в любові до народу українського і так само схиляли Україну до «взаємовигідної співпраці». Чим усе це закінчилося, ми сьогодні із жахом спостерігаємо.

А східним мудрецям слід згадати, що в Росії існувала і своя «Новоросія» для Китаю. Зараз про цей проект трохи підзабули, але дуже дарма.

Сто років тому, як і сьогодні, російська частина Далекого Сходу була малопридатна для життя, тоді як південніше починалися теплі моря і зручні гавані. А Росії, як завжди, потрібен був «вихід до моря». Саме тому на рубежі XIX-XX століть імперія вирішила здійснити свій останній великий геополітичний проект – «Жовторосію». Мета проекту зводилася до мирної анексії (вам це нічого не нагадує?) території китайської Маньчжурії та приєднання її до Росії. Планам щодо створення Жовторосії не судилося збутися — завадили революційні події 1917 року. Але її уламок, місто Харбін, навіть пережило саму імперію, законсервувавши «русский мир» ще на кілька десятків років.

А ще були й інші «новоросії»: Фінляндське князівство, Прибалтійський або Остзейський край, Привісленський край, Карська область, чергове «місто російської слави» Порт-Артур тощо.

Любити Росію легко на відстані. Але коли вона в тебе під боком і будь-якої миті може вломитися в твій будинок зі своїм «русским миром» і поводитися як справжній дикий ведмідь (а не цирковий чи потішний) – кохання вже не те. Про це чудово знають усі західні сусіди Росії: фіни, прибалти, поляки, чехи та угорці. Ну, а вже про українців і говорити нема чого.

Росія протягом усієї своєї історії завжди проводила послідовну експансіоністську політику, прикриваючись при цьому брехнею та лицемірством. І якщо сьогодні перед кимось Путін розсипається у компліментах, це не означає, що він справді так думає. Вже завтра він може показати своє справжнє обличчя.

На Сході є чудова приказка: «Якщо тигр присів, це не означає, що він вас вітає». Перефразовуючи цей вислів щодо Росії, можна сказати, якщо ведмідь став на задні лапи, то не для того, щоб потиснути вам руку, а щоб притиснути до землі. Біржові брокери чудово знайомі з подібною ведмежою тактикою, а ось деяким інфантильним політиканам здається, що ведмідь здатний лише добродушно розважати публіку в цирку, катаючись на велосипеді або граючи на балалайці.

Насправді, підгодовуючи західних політиків та проросійськи налаштованих діячів, Росія надає їм ведмежу послугу, оскільки рано чи пізно їм доведеться відповісти перед своїми народами за ті дії чи бездіяльність, які сприяли розповзанню неприхованої російської експансії по всьому світу.