Півроку прогресивне людство не може стулити докупи — де поділося те суспільство, що плечем до плеча стало у 2014 році. Де поділися ті люди, що перевозили з Польші бронежилети, в*язали шкарпетки та светри солдатам, в*язали маскувальні сітки, наповнювали вщерть продуктами візки у супермаркетах. Наївно фарбували у синьо-жовтий що трапить під руку — від огорожі до балкону. І з таким почуттям співали гімн України, що весь світ тамував подих.

А пам*ятаєте, оте питання, що лунало найчастіще тоді? «Коли він зупиниться? Що йому треба?» Почуваючи себе безпорадними, зрадженими шукали точку відліку.

Спочатку була відповідь :"все". Потім "крім Західної України" — її люб*язно пропонує Польщі та Угорщині. Ну прям Гітлер і Чехословаччина. Кожному по шматочку і мир. Та Европа краще пам*ятає історію, ніж СССР.

А потім наступ захлинувся. Порох згуртував сонну Европу, тягнув час Мінськом і відбудовував армію. І країну — децентралізація, медреформа, дороги. Паралельно — торгівля на крові, продали Крим, парад під час Іловайську, котли, зрада. Мобілізації — 2-га, 3-тя, 4-та... Безвіз, томос.

Здається, країна вистояла, згуртувалася. А нє. Країна розбестилася — безвіз показав гарне життя, "Орел і решка", а війна — вона десь там. Он і бійці кажуть — форма є, зброя є, ліки є. Можна видихнути. А краще — досить воювати взагалі. Бо то ж і мене можуть призвати. А я у Турцію зібрався. По гарячій путівці. Або мого сина. А то так добре жити стало. Краще за Зе — він посередині зійдеться. Головне — ніякої війни. Ми за мир.

Нація перестала воювати. Ті, що не перестали — допомагали армії, пораненим, підписували петиції. Вони відчували. А посполиті розпустили пояси, вирішили, що їм всі все винні — і в цьому велика помилка. Бо всього виявилося замало на ті апетити. А страху — багато. А тут пропонують вибір — капітуляція під соусом милосердя.

Нічого, Зе поверне ще нас у первісний стан. Після Цемаха безвіз, думаю, більше півроку не протриває.