Станом на 2014 рік українська мова почала сприйматися, як щось, що може захистити від агресора. Відмінність від нього.

Добровольці були переважно російськомовні (що логічно, адже вони були ближчі до лінії фронту).Серед них виникає запит на відмінність від ворога.

Українська почала набувати популярність швидкими темпами. Держава не могла цьому завадити, бо займалась виживанням і було не до того. Проукраїнські воювали(на різних фронтах), проросійські частина втекла у Москву, частина сичала з-під каменю(як от Лукаш Олена).

Мова сприймалась як оберіг, культура набула популярності і, історія цікавила як засіб самовизначення.

Держава трохи стабілізувалася і почала підтримувати мову. Бути проти мови стало дорівнювати бути проти держави. У загальній свідомості.

І от в нас інший президент. Який не воював, який не може притомно розмовляти українською і не має чіткої позиції з жодного питання. «Я глина у ваших руках» говорить він виборцям. " Ми теж хочемо поліпити" — пожвавлюється Москва. Олена Лукаш витягує голову з-під камню.

На сайт-юа починають лізти боти з метою розкачати мовне питання.

Але те, що виросло — вже виросло. Це не тендітний пуп*янок. Це потужна парость зі старого кореню. Його вже не скосити — він черпає силу у минулому, з яким відновлено зв*язок. Він черпає силу у теперішньому — нова музика, нові автори, нові митці. І його майбутнє — діти, в яких розбуджено родову пам*ять, які ростуть українцями, пишаються цим і будуть творити майбутнє після нас. Ви віками не могли знищити це, коли воно жевріло, а сподіваєтесь тепер, коли це вирвалось на світ, глянуло вам прямо в очі?! Ніякою кров*ю не залити це , ніякою зрадою не розтоптати. Вже занадто пізно. Ми бачимо лігво звіра.