Кожна держава намагається реалізовувати питання власної безпеки через систему міжнародного права, багатосторонні та двосторонні міждержавні договори, через участь у військо-політичних чи просто політичних союзах (блоках), а також за допомогою неформальних альянсів і діалогових платформ з державами, які мають спільні безпекові інтереси.

Довоєнні геополітичні проекти, ілюзії та помилки української політичної еліти.

Повномасштабне вторгнення Росії красномовно продемонструвало усі недоліки тієї безпекової архітектури, яку за 30 років незалежності Україна створила для себе.

По-перше, через міжнародно-політичні реалії та зволікання української влади з реформами Україна на змогла стати членом НАТО. А участь у цьому військово-політичному союзі могла б стати реальною гарантією від територіальних зазіхань з боку Москви.

По-друге, міжнародне право не зупинило Путіна від самої збройної агресії проти України та від маніпулятивних інтерпретацій міжнародного права заради виправдання цієї агресії.

По-третє, ООН виявилася паралізованою з тієї причини, що Росія є постійним членом Радбезу, має право вето. А Китай в ООН системно не підтримує резолюції, які вважає вигідними для США і Заходу в цілому, а саму Україну вважає союзником Америки.

По-четверте, внаслідок нападу РФ на Україну Хельсінкський заключний акт втратив смисл. А створена у відповідності з ним ОБСЄ опинилася у стані такої кризи, яку можна порівняти з комою у людини. Бо ця організація була платформою для діалогу з метою недопущення великої війни у Європі, а перетворилася на зібрання, де усі звинувачують один одного у порушенні положень Хельсінкського заключного акту, договору про звичайні озброєння у Європі. Можливо, що після поразки Росії у війні проти України будуть оновлені положення згаданих документів і буде відновлено нормальне функціонування оновленої ОБСЄ. Але однозначно, що це не може статися без повернення повоєнної РФ до дотримання цих документів та до участі в цій формальній діалоговій платформі.

По-п'яте, різні неформальні міждержавні зібрання, клуби, які були створені для вибудовування безпекових альянсів, не допомогли (і не могли  допомогти) Україні захистися від збройного повномасштабного нападу з боку Росії. Наприклад, ГУУАМ (потім — ГУАМ) виявився неефективним, тому що просував об'єднання держав, які на той час були суттєво розділені географією та не мали актуальних спільних військово-політичних або просто політичних інтересів. Реалізація варшавських за походженням концепцій Міжмор'я (Балто-Чорноморського союзу) та Тримор'я обмежилася декларативно-політичними заходами, а також створенням Українсько-польсько-литовської бригади для участі в якихось місіях, але крім війни на боці України у протистоянні російській збройній навалі. Це було очевидно, тому що Польща, Литва та інші держави-члени НАТО пов'язані між собою жорсткими оборонними зобов'язаннями, закріпленими ратифікацією, і тому ці держави не можуть поодинці на свій розсуд вести окремі війни у Східній Європі.         

Інтелектуальну та практичну діяльність української політичної еліти за період 1991-2021 років можна загалом оцінити як таку, що перебувала під домінуванням «історичного спадку» у підходах до визначення геополітичних векторів. Цей «спадок» проявився у двох протилежних напрямах:

- концепції про пріоритетне збереження і розвиток тісних економічних зв'язків з Росією та іншими державами СНД (наслідок залежності від природних ресурсів та від залишків радянської виробничої кооперації);

- концепції про інтеграцію у Західний світ, які були обумовлені політичним гаслом «Геть від Москви!».

Так званий «Третій шлях» був представлений двома концепціями. По-перше, переважно йшлося про політичний нейтралітет з пріоритетом на розвиток економічного співробітництва з СНД, Заходом, Сходом, Півднем. В рамках такого підходу була спроба збалансувати вплив Росії на Україну через посилення співробітництва з Китаєм. По-друге, для убезпечення від тиску з боку Москви була спроба створити альянс пострадянських держав, відомий як ГУАМ. Ідея такого альянсу виглядала як справжній прояв міжнародно-політичної суб'єктності України, але, як було зазначено раніше, проект виявився нежиттєздатним через географію та відсутність спільних геополітичних інтересів у держав-учасниць. 

Початок російської агресії у 2014 році призвів до остаточного і однозначного усвідомлення українською політичною елітою та переважною більшістю українського суспільства, що інтеграція України в ЄС та НАТО є безальтернативним напрямом зовнішньої політики. Це був не лише ціннісний вибір на користь Заходу, але у значній мірі вибір безпековий: спроба захиститися від територіальних зазіхань, збройної агресії і тиску з боку Москви. У такий спосіб українська еліта просто вирішила «сховатися» від Росії в НАТО та ЄС, але при цьому не «народила» жодних справді суб'єктних підходів. Тому у пошуках захисту гралася в безпекові концепції, запропоновані іншими інтелектуальними елітами: Інтермаріум (Міжмор'я, Балто-Чорноморський Союз), Тримаріум (Тримор'я), Вишеградська четвірка.

Ідея так званого «Люблінського трикутника» хоч і була запропонована Києвом, але є лінивою калькою з польських варіантів Інтермаріуму.           

Однозначно доведено історією та подіями 2022-2023 років, що Польща, Литва, інші держави Балтії були і залишаються важливими союзниками Україні під час повномасштабної загарбницької війни, розв'язаної Росією. Вони залишаться такими й після війни.

Однак, настав час, коли досвід безпекової співпраці у Балто-Чорноморському просторі повинен бути переосмислений, доповнений з урахуванням нових геополітичних реалій, крізь призму нових смислів і нової суб'єктності України, якими  вони є зараз та на повоєнний період.

(Далі буде)

Володимир Воля,

політолог, міжнародник, магістр державного управління.

Експерт у галузі стратегічної аналітики.

5 грудня 2023 р.

#Intermarium #Геополітика #Безпека #Інтермаріум #Україна