Певний резонанс створив матеріал «Радіо Свобода», в якому заступник секретаря РНБО України С.Кривонос та декілька інших українських військових розповідають про підготовку ЗСУ та спецслужб до протидії російському захопленню Кримського півострова.

У статті та відео згадуються заходи ще з кінця січня 2014 року. Однак, більшу частину відеоматеріалу і головну увагу приділено подіям, які мали місце вже у першій половині березня. Тобто, ще за тиждень до формального оформлення Росією анексії за допомогою так званого референдуму.

І вийшло так, що за березневими подіями на «другому плані» непомітно залишилося без відповіді головне питання в цій історії:

«Чому саме у січні українські ЗСУ та спецслужби почати активно готуватися до сценарію захоплення Криму Росією?»

Це питання залишилося «поза кадром», але відповідь на нього надає важливе розуміння того, що відбувалося взагалі в 2012-2014 роках в Україні та у російській політиці стосовно неї.

Чому січень?.

16 січня 2014 року тогочасна більшість у Верховній Раді ухвалила так звані «диктаторські закони».

19 січня 2014 року у Києві на Майдані частина протестувальників прийняла рішення йти до ВР та стояти там, доки не будуть скасовані загадані закони. Самі нардепи вже до того пішли на канікули до 4 лютого. Розпочалося силове протистояння, яке тривало впродовж декількох днів. Дехто з протестувальників боровся «проти режиму внутрішньої окупації».

22 січня представники опозиції схвалили Декларацію про проголошення «Народної ради України». Фактично, органу альтернативного органу влади по відношенню тих, що визначені Конституцією.

Того ж дня Верховний Рада АРК прийняла заяву, в якій йшлося, що якщо «злочинний сценарій» «кольорової революції» буде реалізований, то Крим опиниться перед загрозою втрати «всіх завоювань автономії і її статусу».

«Спираючись на волю кримчан, що обрали нас, заявляємо, що ми не віддамо Крим екстремістам і неонацистам, які прагнуть ціною розколу країни і крові її громадян захопити владу в Україні! Кримчани ніколи не братимуть участі в нелегітимних виборах, не визнають їх результати і не будуть жити в „бандерівської“ Україна!».

23 січня розпочався своєрідний «парад суверенітетів». Протестувальники почали створювати в західних та центральних областях «народні ради» (замість ОДА та РДА), захоплювати облдержадміністрації, облради, інші органи центральної та місцевої влади. Почали формувати місцеві «загони самооборони».

24 січня цей процес продовжився у Києві, західних, північних і центральних областях.

Того ж дня до них долучився й Крим, де партія «Русский блок» оголосила про набір в загони самооборони «для боротьби з бандерівської сволотою».

Дванадцять місцевих проросійських організацій Севастополя створили Севастопольську Координаційну Раду (СКР). Вона підготувала звернення, що у разі «державного перевороту» «Севастополь, використовуючи своє право на самовизначення, вийде з правового поля України».

Також СКР заявила:

«Підготовлено звернення до обласних, міських і районних рад депутатів південного сходу і центру України про створення Федеративного Держави Малоросія з орієнтацією на Росію, а також підготовлено звернення до керівництва і народу Росії, ЄС і світової громадськості».

Президія ВР АРК ухвалила звернення «до Президента України Віктора Януковича, до Ради національної безпеки і оборони України, до народних депутатів України із закликом зупинити розгул беззаконня, анархії і насильства, що захлеснув країну, і ввести надзвичайний стан в Україні». «Пропонуємо припинити фінансування з Державного бюджету оголосили себе поза законом регіонів, де влада зміщена насильницьким шляхом, до відновлення в них конституційного ладу».

27 січня у російський байкерський клуб «Нічні вовки» вже встановив чергування біля Севастопольської міської адміністрації, щоб, як повідомлялося, не допустити його захоплення українськими опозиційними активістами. Також росіяни заявляли про готовність взяти під нагляд адміністративні будівлі в Сімферополі.

Того ж дня на засіданні Асоціації органів місцевого самоврядування АРК і Севастополя було розпочато створення так званих «Кримських добровільних дружин».

Отже, якщо говорити про початок сценарію анексії Криму Росією, то це події 24 січня. Розпочалася така собі підготовка до анексії у вигляді активної фази емоційного відчуження населення півострова від України.

І ті кримські події очевидно є наслідком подій 19 січня, що мали місце у Києві, а також параду «народних рад» замість ОДА, захоплення протестувальниками органів державної влади.

Бо з точки зору міжнародного права, створення «народних рад», замінами ними органів державної влади на території країни (створення ще однієї влади), створення на значній території організованих «загонів самооборони» (які борються за владу з урядом та урядовими силами) – це не міжнародний збройний конфлікт. Тобто, громадянська війна. Завдяки такому контексту став можливим сценарій гібридного захоплення Криму Росією.

Саме через ті події 19-27 січня 2014 року ЗСУ та спецслужби України почали відпрацьовувати заходи протидії захопленню Кримського півострова Російською Федерацією.

Взагалі, історія Майдану 2013-2014 років складається з трьох етапів (за виключенням подій, що відбувалися до 30 листопада).

Перший етап. Запуск ескалації силового протистояння (30 листопада), яке завершилося безуспішно для протестувальників (9 грудня), після чого була підписана вигідна для Росії угода 17 грудня. І потім впродовж місяця – нічого.

Другий етап. Запуск ескалації силового протистояння (19 січня), яке завершилося безуспішно створенням в регіонах паралельних до державних органів влади «народних рад». Захоплення органів державної влади та самоврядування. Під прикриттям цих процесів Росія за допомогою проросійських організацій почала виводити з правого поля України Крим і реалізовувати повзучу анексію. Гібридну анексію, яка ховалася під черговим жорстким загостренням протистояннями між владою і протестувальниками. Після подій третьої декади січня таж нас тала певна пауза.

Третій етап розвивався за тією ж логікою. Запуск ескалації силового протистояння (18 лютого). Воно так само завершилося безуспішно для протестувальників: оточений і частково спалений Майдан, угоди про врегулювання політичної кризи між владою і опозицією за посередництва та наполягання західних держав.

На відміну від європейських міністрів закордонних справ представник російського президента В.Лукін не поставив свій підпис під тією угодою. Підпис означав, що держава-посередник, представник якої підписав угоди між українськими владою та опозицією, гарантує беззастережну зацікавленість у мирному завершенні гострої внутрішньополітичної кризи в Україні. Для Росії таке завершення української кризи означало відмову від розпочатої у січні повзучої, гібридної анексії Криму.

Чому?

Варто знову згадати Севастопольської Координаційной Ради від 24 січня, що у разі «державного перевороту» «Севастополь, використовуючи своє право на самовизначення, вийде з правового поля України».

Тобто, немає «державного перевороту» — немає завершення анексії.

Без «державного перевороту» також немає можливості для створення «Федеративної Держави Малоросія з орієнтацією на Росію», про яку 24 січня заявляла та сама координаційна рада.

І, як для когось не дивно, але Кремль отримав 22 лютого вкрай необхідний для реалізації його планів «державний переворот» у Києві. І тезу про «державний переворот» активно використовує в інформаційній кампанії проти України усі ці роки.

Ось в такому контексті з такою передісторією можна розглядати ті події, про які переважно йдеться у відео від «Радіо Свобода», згаданому на початку цієї статті. Це і відмова від посилення українського військового угруповання на півострові, відмова від взяття під контроль об'єктів, включно з аеродромом у Джанкої. Це відмова і відсутність наказу відкривати вогонь по російським військовим, які взяли у блокаду українські військові об'єкти.

До речі, саме відсутність збройного спротиву з боку українських військових не дозволила кваліфікувати з точки зору міжнародного захоплення Криму Росією як результат збройного міждержавного конфлікту.

На той час ще не було так званого референдуму. І якщо б українські військові частини чинили збройний опір, то РФ була б змушена або відступитися, або ж застосувати зброю до українських регулярних військових підрозділів.

У разі наявного збройного конфлікту між російськими та українськими регулярними військовими підрозділами саме у період с 22 лютого до 16 березня з точки зору міжнародного права можна було б говорити саме про збройну агресію Росії проти України з метою відторгнення частини суверенної території. І при такому сценарії міжнародні санкції проти РФ буди б набагато жорсткішими. Бо тоді б йшлося про пряму неприховану збройну агресію Росії (постійного члена Радбезу ООН) проти іншої держави.

Але сталося так, що все пішло за вигідним для Росії сценарієм мінімальних ризиків і втрат – за сценарієм гібридної анексії.

В четвертий раз (з листопада 2013 року) Кремль отримав саме те, що йому треба.

Післямова.

Що було, те було.

Минуле не можна повернути і прожити ще раз.

Головне – «вивчити уроки» історії, зрозуміти помилки, провали й на важливі смисли, які опинися поза увагою.

Це потрібно, щоб українська нація та українська державність стали по-дорослому зрілими.

Контексти – дуже важливі для розуміння подій. І події 2013-2014 років потрібно розглядати не як окремі самостійні епізоди, а як пов'язані між собою ланцюжки чиїхось політичних стратегій та ігор.

Правда зробить України сильнішою.

Володимир Воля,

магістр державного управління, політолог, міжнародник, соціолог

10 січня 2021 року