У славні українському, легенько, 
Культурно, ввічливо лунає клич – 
До недруга взивають «воріженько», 
Немовби він вельможа чи панич. 
І смерть для супостата в ранніх росах 
Люб'язно обіцяють козаки, 
Лежать ті воріженьки у покосах. 
Снопами без коріння, хробаки. 
Любити ворога,  то перше діло, 
Для нього не тупий а гострий меч, 
На поле бою йти рішуче й сміло 
Стинати їм голівоньку із плеч. 
А згодом всіх з почесним ешафотом – 
В могилоньку, в земельку, без фанфар, 
На пам'ять рідним навіть гарне фото  
Із висоти заселфить байрактар. 
Всі рученьки і ніженьки докупи 
Зберемо з поля вдалої борні, 
А уцілілих, як моральних трупів, 
Всіх відішлемо в глибину русні. 
Нехай розкажуть як із воріженьків 
Брати-слов'яни множать цифру «двісті» 
І як боронять Україну-неньку 
Їх руки плугатарські і шаблисті, 
Щоби ніколи в відчайдушних мріях 
Чужої не бажалось їм землі. 
Попутнього вам вітру у вітрила 
У трюмах  руських суден-кораблів! 
 
Віталій КЛІМЧУК