До 24 лютого ми жили у знайомому світі. Знайоме місто, знайомі вулиці, знайомі людини, робота, навіть кафешкі були знайомі. Ми знали скільки часу потрібно, щоб доїхати в інший район міста. Де кава була смачною, а де чекало пойло. Ми мали знайомі логістичні зв*язки. Знали кому дзвонити, щоб  полагодити роутер? У кого замовляти друк на сувенірах?  

Так, були несподіванки. Нас могли раптово звільнити. Очікуваний контракт мій відмінитись. Незнайома проблема, чи хвороба могли прийти до нас. Але в теорії. У більшості, світ був чіткий, передбачуваним, прорахованним.

24 лютого, із першими ракетними ударами, цей світ було знищено.

Скільки треба часу на переїзд, якщо транспорт може зупинити повітряня тревога? Де купити Pepsi, якщо на полках сама мінералка? Як планувати завтра, якщо ворог у 100 кілометрах від міста? Як виїхати? Виїжджати? Що робити? Де брати гроші? Кому потрібна моя кваліфікація? Сергій працює? – Сергій на фронті.  

Світ став розібраним. Де була стіна стало провалля.

Нещодавно, я почав цей світ порівнювати з цеглинками LEGO. Цеглинки з коробки можуть стати чим завгодно: автомобілем, будинком, космічним кораблем чи чудовиськом. Мої діти годинами збирають монстра, прибігають, хваляться: «Татко, дивись!».

Коли наша фігура завершена, її шкода розбирати. Вона може стояти на полиці або лежати у коробці із цеглинками, завершена. Лежати довго, бо не хочеться розбирати вже зібрану форму. Воно, зрештою може втратити частинки чи припасти пилюкою, втратити початкову енергію творіння. Іграшка перестає бути цікавою та іграбельною. Наша фігура завершена, її шкода розбирати. Цеглинки лежать, вони перестали бути іграшкою. Перестали нас цікавити, приманювати, надавати енергію.

Розібравши іграшку, можна було б, напевно, зробити інакшого монстра. Прибігти, похвалитись, порадіти, пограти по-новом. Але наша фігура завершена, її шкода розбирати.

Війна змінила нас і нашу фігуру. Інші люди прийшли та поламали світ. Нас, не питаючи, перекинули у світ, де невідомого стало більше, ніж відомого. Так, нам розламали наші будиночки та наших монстрів. І ми можемо і будемо плакати над нашим втраченим, розібраним життям.

І в сльозах, і горі ми повинні зрозуміти, що ми бачимо перед собою. Це залишки чи цеглинки? Це уламки чи матеріал для нового? Це форма, яка вам справді подобалась чи звичка, постійність? Штука, яка подобалась чи буденність?

Цеглинки LEGO можна перезібрати. І своє життя можна перезбирати.

Ви можете переїхати в інше місто чи іншу країну. Ви можете змінити роботу чи професію. Ви можете вийти з офісу. Ви можете відмовитись від відносин, які втомлюють. Ви можете перестати дзвонити друзям, які вас втомили. І ви можете викинути старі, непотрібні речі, якими були наповнені шкафи. Бо тепер зрозуміло, що дійсно потрібних речей стало небагато. Війна дала можливість шукати інших людей. Не менш цікавих, надійних та привабливих.

Якщо ваш світ перестав бути уламками, ви можете його розбирати на цеглинки. Та творити щось нове. Навіть якщо вам вже не 20, і це може бути важко. Ситуація стала такою без нашого бажання та відома. Але тільки вам обирати, як ви будет жити далі. Створюючи чи оплакуючи