Раніше ми спілкувались про війну, і це було просто далеке страшне слово.
Друга світова війна, яку практично ніхто вже не пам*ятає. Війна у Сирії, війна в Афганистані. Називати АТО війною могла дуже обмежена кількість людей. Навіть політики часто намагались обходити його стороною.
Коли міста бомбили, слово «війна» почало відновлювати глибинний, чорний, жахливий зміст. Ніби тисячі років нашої цивілізаційної пам*яті почали підходити до грудей та горла чорним клубком.
Три тижні наша психологічна група обережно користувалась словом в семінарах чи та консультаціях. Всі знають, що відбувається. Але всередині була магічна думка, що називаючи її, ми можемо її накликати. Тому краще вживати інші слова.
Або, зайвий раз озвучуючи схвильованим людям слово «війна», це зайвий раз повертатємо до болісних почуттів, «ретравматизуємо». Змушуємо знову відчути цей жах. Воно зустрічалось. Але обережно, із надривом та зупинкою. Кожного разу, спостерігаючи за очами чи голосом клієнта.
Вчора на семінарі прийшло розуміння, що слово втратило велику частину своєї сакральності. Воно стало частиною реальності, буденності, як сіре небо на головою чи щоденний схід та захід сонця. Тепер, схоже, ми можемо говорити про війну як про війну. Називати її своїм іменем, розуміти, що це слово може ранити учасників семінару. І нам доведеться з цим працювати.
Але ще гірше уникати цієї розмови, йти від реальності та заплутувати учасників якимись словесами. Намагатись сховати реальність на іншими словами.
Слово втратило велику частину свого глибинного жаху. Називаючи його, ми починаємо опановувати своє ставлення до явища. Робимо перший (чи не перший крок) до розуміння свого ставлення війни.
Ми знайємо твоє ім*я. Ми здатні опанувати себе. Ми здатні жити з тобою. Ти не маєш над нами своєї сили. Тепер ми повинні навчитись жити у війні. Жити на війні із розумом. Робити правильні речі, виживати, перемагати, допомагати. А не бігти кудись і нести всьо.
«Черный ворон, черный ворон,
Что ты вьешься надо мной?
Ты добычи не дождешься,
Черный ворон, я не твой!»
